ГЛАВА 4. Халепа

ГЛАВА 4. Халепа

          Артем підійшов до мене зі спини і обійняв. Його руки застигли на талії, а губи впилися в шию. З таким запалом і спрагою, що я аж зніяковіла. Ну, чого він? Мені незручно перед Лерою! Та й люди довкола. Дивляться на нас. А він зі своїми любощами лізе! Відчула, як почали палати щоки. Соромно…

          – Привіт, манюня, – прошепотів на вушко юнак. – Скучив дуже!

          – Емммм, привіт, – я розвернулася, навмисно, щоб звільнитися від його рук. – Знаймося, моя подружка – Валерія. Це – Артем…

          – … твій хлопець, – закінчив замість мене речення Артем, широко всміхнувся і притягнув мене до себе. Я розгублено всміхнулася. Взагалі-то, я не так хотіла сказати.

          – Приємно познайомитися, – майже одночасно мовили вони і ввічливо всміхнулися одне одному. Я піймала на секунду погляд Лери. Здається, вона не в захваті від Тьоми. Але для годиться робить радісне обличчя. Ох, ці манери!

          – Ну, то що, Поль? – Валерка хитро примружилася. – Поміряєш сукню?

          – Не знаю… – промимрила в пів голосу я.

          – Артем, ти що скажеш? – подруга звернулася до хлопця, який все ще притискав мене до себе, міцно тримаючи руку на моїй талії.

          – Ну, а чого б і ні? Ходімо, дівчатка! – він взяв мене за руку і впевненим кроком попрямував до скляних дверей крамнички.

          Я озирнулася назад. Лерка підморгнула. Ця мала лисиця щось задумала?

          Молода темноволоса продавчиня сиділа за столиком і гортала каталог з продукцією «Оріфлейм».  Підвела голову і ми зустрілися з її байдужим поглядом. Оцінююче пройшлася по нашій компанії. Підвела нафарбовані брови у подиві. Невдоволене обличчя давало зрозуміти, що ми в цій крамниці не бажані гості. Заради годиться сухо привіталася. Ну, звичайно! Прийшли дві малолітки в компанії молодого хлопця. Що з нас візьмеш? В такий бутік ходять кралечки з папіками.

          – Привіт! – радісно проспівав Артем до неї. Дівчина відморожено кивнула. Справжня Ельза. Хлопець підійшов до манекена. – Дайте нам оце приміряти. Ось на цю красуню, – він повернувся до мене і підморгнув.

          – Сукня в одному екземплярі, – надмірно мовила продавчиня до Артема. – Розмір есочка. І її вартість… – вона презирливо глянула на нас. – Не на ваші гроші.

          Час йти звідси. Не дивно, що ця дівчина так на нас реагує. Ні я, ні Лерка не можемо позволити навіть сумку придбати в цій крамниці. Я поглянула на цінники. Три тисячі?! Вони сказилися? Як маленька сумочка може коштувати такі гроші??? Вона що, виготовлена з рідкісної тварини – шкіри молодого дермантина?

          – Дівчино, хто так спілкується з людьми? – виступила Лерка. – Звідки ви знаєте, скільки в нас грошей?! Хіба не так, Артем? Я ж кажу правду? Купити цю сукню Полінці – для тебе раз плюнути?

          Я поглянула на хлопця. Було помітно, що її слова застали його зненацька. Очі металися з дівчини з журналом на Лерку.

          – Йдемо геть, – прошепотіла я Артему. – Мені не по кишені такі вбрання.

          – Манюня, я хочу, щоб ти приміряла цю сукню, – він поцілував мене в скроню і мені ще більш стало не по собі.

          Продавчиня прицмокнула і з невдоволеною пикою відірвала свій зад від стільця. З демонстративним видом підійшла до манекену, щоб звільнити його пластикове тіло від сукні.

          – Пройдіть до примірочної, я зараз підійду, – зиркнула на мене дівуля. Ой, та не зроблю я нічого з цією шматою!

          Лерка переможно всміхнулася. А я стояла, як статуя в променях заходу сонця. Нерухомо. Подружка вхопила мене за руку і поволокла кудись в бік. За мить, опинившись перед невеличкою комірчиною, яка засувалася шторкою, я зрозуміла, куди ми прийшли. Як вона так швидко зорієнтувалася, де тут примірочні?

          – Йди роздягайся, – Валерія штовхнула мене в спину і я зайшла всередину.

          Скинула з себе футболку і спідницю, залишившись в самій нижній білизні. За кілька секунд продавчиня обережно відсунула шторку і приєдналася до мене. Я зніяковіла. Мене крім мами ніхто не бачив роздягненою аж настільки. Я присоромлено опустила очі.

          – Обережно з блиском, – сказала дівчина. Я вийняла з рюкзака сухі серветки і витерла губи. – Руки догори, – я скинула руки в повітря і вона допомогла мені одягнути сукню. Защепила обережно приховану в шві блискавку на боці.

          – Хм…лягло ідеально, – сказала вона і вийшла за шторку.

          Я поглянула в дзеркало. Звідти на мене дивилася чарівна незнайомка у вишуканій сукні. Струнку фігуру прикрашав червоний атлас. Я покрутилася в різні боки, обзираючи себе. Ліву ногу прикрашав виріз вище коліна. Вау! А це красиво! Я піднялася навпочіпки, ніби була на підборах. Підібрала догори волосся. І всміхнулася. Мені надзвичайно подобалося своє відображення! Аж в грудях затріпотіло.

          А потім погляд впав на цінник, що був причеплений на одну з бретельок. ЩОООО??? П’ять тисяч двісті гривень?! Мама рідна! В мене зимове пальто на пуху дешевше! Я аж забула, як дихати!

          – Поль, виходь! Покажися нам! – голос Лерки змусив мене повернутися до тями. Її обличчя з’явилося в маленькій шпаринці. – Огоооооо! – вона рвонула шторку, відчиняючи її навстіж.

          Я зробила декілька обережних кроків. Боялася рухатися в цій сукні, щоб не дай Боже, пошкодити її.

          – Манюня, ти краще за будь-яку зірку Голівуду! – його очі горілі пустотливими вогниками і пускали бісики. Він наблизився і взяв мене за руку. Підвів її вверх, щоб я покрутилася. Широка долівка сукні розійшлася в сторони, утворюючи купол. Коли я зупинилася, тканина м’яко лягла до долу, вкриваючи мої ноги приємною прохолодою.

          – Поля, ти така чарівна в цій сукні! – Лерка всміхалася. – Артем, – вона заклала руки на грудях і поглянула на хлопця, який стояв поруч зі мною. – Твоя дівчина неймовірна красуня! І на випускному їй бути виключно в цій сукні!