ГЛАВА 3. Хлопці бувають різними

ГЛАВА 3. Хлопці бувають різними

          З того дня ми з Федорівим не спілкувалися. Минуло більше, ніж два тижні з того інциденту. А нам вправно виходило ігнорувати одне одного. Наче й не існувало тих декількох місяців його кпинів і пріколів. Нарешті я позбулася його дурнуватих жартиків! Виявляється, для цього потрібно було вліпити Сашкові ляпас.

          Але я неодноразово помічала на собі його погляд. Знаєте, як то: спиною відчуваєш, що на тебе хтось дивиться, споглядає за тобою? Ти немов дерев’янієш, стаєш роботом з погано змазаними шарнірами. Невідома важкість лягає на плечі. От я почувалася приблизно так само. Але кожного разу, коли я озиралася, хлопець моментально робив вигляд, що зайнятим чимось іншим.

          – Можливо, він хотів поговорити? – висунула припущення Лера, коли я поділилася з нею своїми думками.

          Був теплий травневий день. Середина останнього весняного місяця. На термометрі – плюс двадцять. Хлопці в футболках, дівчата – в легеньких блузочках і коротеньких платтячках. Ми сиділи на лавочці недалеко від Ратуші і пили мокачіно, яке хвилину тому придбали у вуличному кіоску. Сонечко пестило наші обличчя, які світилися від хорошого настрою. Неділя – самий чудовий день в тижні! Хіба не так? Подруга зробила ковток ароматного напою і задумливо сказала:

          – Або ж, як варіант, Сашка чекає від тебе вибачень?

          – Пффф, ще чого! – я закотила очі. – Навіть не подумаю перед ним вибачатися! Сам винен! Поплатився за свій довгий язик!

          – Мені здається, – русявочка замислено потерла підборіддя, – Сашка навіть не второпав, за що йому влетіло від тебе, – погляд Лери зупинився на мені. – Поль, а чого ти на нього визвірилася?

          – Що ти маєш на увазі?

          – Ну, як що? За які такі заслуги ти його відлупцювала тоді?

          – А що, він тебе про щось розпитував? – мене її слова зачепили. Невідома досі струна в грудях натягнулася до напруженого стану. – Ви розмовляли про мене?

          – Еееее, нуууу, таааак, – Валерія знітилася, опустила очі і піджала губи.

          – Щооооо? – мої брови злетіти догори. – Не знаю навіть, як реагувати! Дивуватися чи обурюватися!

          До кінця речення мій голос неконтрольовано підвищився на фальцет. А ще по реакції людей, які перебували неподалік нас, як вони озирнулися на мене, зрозуміла – розмовляла я занадто емоційно.

          – Полінка, тихіше! – Лерина голова закружляла в різні боки, від чого її пряме русяве волосся заколихалося вслід її рухам. – Нічого такого не сталося, щоб розпочинати кіпіш. – Нарешті, переконавшись, що нікому з перехожих немає до нас діла, вона продовжила: – Він на тому тижні з батьком прийшов до нас в гості. Та й поцікавився, чому ти на нього накинулася. Сашка реально не розуміє, що такого сказав тоді…

          – Твій брат мене дістав! Так йому і передай! І взагалі: я не хочу про нього говорити! – крикнула я.

          Я відчула, як злість вмить закипіла в мені, варто було згадати про Сашка. Я не хотіла сваритися з найкращою подругою, тому замовкла і зробила великий ковток мокачіно. Вдихала приємний аромат шоколаду з паперового стаканчика, що з усіх сил намагався перебороти запах кави з яким він поєднувався. Вдивлялася на кам’яну скульптуру яйця, яка слугувала своєрідним джерелом для фонтану на площі. Водичка гарно виблискувала на сонці, грайливо стрибала вгору і жваво плюскалася донизу. Цікаво, чи є ще десь в інших містах України такі ж неординарні фонтани?

          Певний час ми з Лерою пили каву мовчки. Ніхто не наважувався порушити неприємну тишу, яка запала після емоційної бесіди. Мене млоїло відчуття провини. Зірвалася на крик… Лерка точно не винна, що її двоюрідний братик настільки мене дратує. Зрештою, я не втрималася:

          – Вибач, якщо нагрубила, – я взяла її за руку. Всміхнулася в надії, що моя однокласниця не гнівається на мене.

          – Забудь, – вона відмахнулася, – то дурниці. І тобі немає за що вибачатися, – Лера обійняла мене за плечі. – Йдемо краще прогуляємося.

          Ми провели з подругою разом цілий день і вже ближче до вечора мали розпрощалися. На мене чекала зустріч з Артемом, який знемагав від бажання побачитися. Здебільшого, цього тижня нас поєднували телефонні розмови і переписки в Месенджері. Було декілька зустрічей, які тривали менше пів години. Я була настільки виснаженою і втомленою, що сил на романтику і ніжності не вистачало.

          Я вирішила весь свій вільний час проводити на танцювальному гуртку, який я відвідувала останні декілька років. Після маминого від’їзду я закинула тренування. Не дуже хотілося ловити докірливі погляди Інги Андріївни. Та й я сама розуміла, що без бажання у мене нічого путнього не вийде. Ноги плуталися одна за одну, я постійно збивалася з такту. Це дратувало не тільки мене, але й інших учасників колективу. Найбільше діставалося Максу – моєму партнеру. Він стійко зносив мої помилки, але зрештою, і у нього урвався терпець.

          – Слухай, Поль, – сказав він після чергового невдалого тренування, – ти б взяла тайм-аут. Відпочинь трішки, опануй себе. Я тебе зовсім не впізнаю. Раніше танцювати з тобою в парі було неймовірно легко і просто. Кожен хлопець марив стати твоїм партнером! Навіть потайки прохали Інгу Андріївну поставити замість мене себе. Але тепер… Я розумію. Ти розгублена. Мама поїхала, все таке. Та те, що ти зараз робиш – танцем ніяк не назвеш. Не ображайся тільки на мене. Бо ніхто тобі правду в очі говорити не бажає. Я ж самогубця якісь. І якщо ти мене гримнеш кулаком по чолі – не ображусь.

          Макс – милий білявий хлопець, трішки клаповухий, з круглим обличчям, на якому як два озерця світилися блакитні очі в оберемку довгих пухнастих вій. З яким я танцювала всі свої останні номери на конкурсах і змаганнях. Він добре знав мене і тоді, в день нашої розмови, він говорив правду. Мені насправді в той момент стало начхати на танцювальний гурток. І я махнула на нього рукою. Не з’являлася там понад двох місяців. А того тижня відчула шалене бажання танцювати! Знову поринути в світ ритму, музики, гнучких па та емоцій, які змушують твоє серце битися з прискоренням. А ще я усвідомила, що жахливо скучила за своєю танцювальною родиною. І знаєте, що найцікавіше? Що коли я повернулася  - мене радо прийняли назад. Стільки усміхнених облич, стільки позитиву було! Мої очі всміхалися і одночасно лили сльози. Неймовірне відчуття щастя переповнювало. Так, немов я повернулася додому після довгої подорожі.