ГЛАВА 1. Бісів йолоп!

ГЛАВА 1. Бісів йолоп!

За декілька років до подій,

що відбулися у пролозі

          – ААААААА!

          Мій голосний крик пролетів над головами однокласників і вискочив на вулицю крізь відчинене вікно. Його почули навіть мешканці сусідніх багатоповерхівок. А з верхівки ялинки, що росла у дворі, під самими вікнами мого класу, злетіли сполохані голуби. Очі всіх присутніх в класі в одну мить сконцентрувалися на мені.

          – Придурок! – викрикнула я, стиснувши кулаки. Кожен м’яз напружених рук тремтів. Я тримала їх удовж тіла. Нігті вп’ялися в шкіру настільки сильно я стискала пальці.

          – Красунечко, що ти так розійшлася? – однокласник Сашка розтягнувся в усмішці, а його руки стискали порожню пляшку півтора літрової «Миргородської».

          – Ти…ти… – слова давалися мені важко, тому що мозок кипів від люті. Я хапала повітря ротом, а вимовити не могла й слова. Боже, який сором!

          З голови на обличчя стікала вода, волосся прилипло до щік. Я шкірою голови відчувала, як крапля за краплею стікали мені по потилиці прямісінько за комір сорочки, який також був мокрим. Власне, вода встигла намочити майже всю тканину. Моя улюблена картата сорочка в червоно-чорну клітинку прилипла до шкіри і неприємний холод прокочувався по тілу від кожного руху.

          – Марченко, не дуйся! Вчора ж був поливаний понеділок*, така традиція, – розсміявся хлопець. – А ти мені маєш за це дати крашене яєчко.

          – Вчора!!! Федорів, поливаний понеділок був вчора!!! – мій голос зійшов на крик. – Сьогодні вівторок! – я підійшла до нього впритул і вихопила з рук порожню баклажку. – Я тобі зараз цією пляшкою розкрашу твої яєчка! Синій колір любиш?

          Клас зайшовся сміхом. Моя рука метнулася в повітря і мала б приземлитися однокласнику межи очі, але він вчасно відскочив. Я погналася за ним, але прудкий Федорів майстерно ухилявся від кожної моєї спроби нанести йому черговий удар. Ми ганялися між рядами парт, як Том і Джері, доки Галина Михайлівна, вчителька з геометрії, не зробила нам зауваження. Я навіть не помітила, як вона зайшла до класу. Оце халепа!

          – Марченко! Не гоже дівчині бігати за хлопцем, – клас зайшовся сміхом від її слів. Я завмерла. Наче ноги прикували до підлоги. Брови полізли на лоба від здивування. Хто за ним бігає?! Ну, це взагалі! – Поліна, сідай на місце. І ти Федорів. Дзвінок ще п’ять хвилин тому продзвенів.

          – Галино Михайлівно, можна вийти? – важко дихаючи після гонитви за Федорівим спитала я. – Будь ласка, я швиденько! Тільки до ладу себе приведу…

          Жінка сиділа за вчительським столом. Вона відірвала свій погляд від журналу і пильно подивилася на мене. Оцінюючи пройшлася очима по мені з голови до ніг.

          – Гаразд, тільки швиденько, – напевно, мій вигляд був аж занадто кепським.

          Я кивнула в знак згоди. Зиркнула з презирством на Сашка, а той тільки розплився в безглуздій посмішці. Дурень! Жбурнула в нього його ж баклажку, але він спритно ухилився. Та й ще язика показав. Грррр, бісить! Підійшла до парти, схопила батнік зі спинки стільця, рюкзак з підлоги і поспіхом вийшла за двері.

          В коридорах тихо і спокійно. Не те що під час перерви. Такий гамір стоїть і галас, що не чуєш власного голосу. А п’ятикласники так і норовлять збити тебе з ніг. Як кегельбан для гігантів: вони шари для боулінгу, а ми – старшокласники – кеглі. Літають з такою швидкістю, що вітер у вухах свище. Не дай боже зіткнутися з тими малими ракетами. Зіб’ють з ніг, а ти ще й винуватим будеш.

          Зараз же на поверсі тільки баба Настя, розвозить воду по зношеному лінолеумі старою шматою кольору столітньої цвілі. Треба швидше дійти до дівчачих туалетів, щоб менше ступати по щойно помитому. Знаю, ж що буде зараз бурчати. Але ж я не вмію літати!

         – Куди сунеш?! Ніхто не цінує працю прибиральниць! – ну от, я ж казала. А це я тільки два кроки зробила! – Миєш тут, стараєшся. Щоб ті діти пилюкою не дихали! А вони! Ти тільки подивись на неї! Суне, навіть не озирається!

          Я закотила очі і прискорила хід. До завітних дверей залишилося нещасних три метри. Ну, чого вона обурюється?! Мені що тепер, сидіти на підвіконнику і чекати, поки оці потоки води висохнуть?!  Так цілий урок мине! Під невдоволений монолог баби Насті я дійшла до туалетів і якомога швидше зникла за дверима.

          З дзеркала на мене дивилося якесь опудало: темне волосся мокре, довгі пасма розпатлані. На маківці воно вже подекуди почало підсихати і окремі волосинки стирчали, шукаючи зв’язок з космосом. Туш чорними плямами розтеклася під очима, вії злиплися. Божеее... Я гот? Чи емо? Мій макіяж зараз дуже схожий на той, які роблять собі дівчатка послідовниці цих суб-культур.

          Так діло не піде! Не можу я мати такий вигляд, немов мене засмоктав великий слинявий бульдог, а потім виплюнув! А ще мені терміново потрібно придбати собі водостійку туш! Тепер точно куплю! Тільки питання: як ти це зробиш і де ти візьмеш гроші, Поля? Уффф… Я зітхнула. Чому все в цьому світі впирається в гроші?!

          Я зняла наплічник, з яким вже другий рік ходжу до школи. Звичайний чорний полотняний рюкзак, дешевий варіант, придбаний на ринку. Мама пропонувала купити новий. Але я відмовилася. Навіщо витрачати зайві кошти? Доходжу останній рік школи з цим. Він ще нічогенький. Тримається.

          Правда, блискавка іноді застрягає. Як от зараз! Любить же ця собачка зажовувати підкладку! Дешевий замок, дешева тканина. От і маєш результат! Раніше я дратувалася, коли заїдав замок на наплічнику. Смикала його, як в конвульсіях. Звичайно, з таким підходом у мене нічого не виходило. Але тепер я наловчилася вирішувати цю маленьку проблемку без зайвого кіпішу і потихеньку, спокійними рухами, мої пальці витягли тканину з-під металічних дужок собачки. Ну, от! Тепер час привести себе до ладу.