Пролог

ДИЛОГІЯ

КНИГА ПЕРША

Автор: Уляся Смольська

Вони будуть кохати чи страждати?

Дана книга являє собою художній твір. Всі імена, образи, місця і події є плодом авторської уяви або були використані без умислу. Можлива схожість з реальними людьми, як живими, так і померлими, місцями дії або подіями є результатом сугубо випадкового збігу обставин.

Пролог

          На слові «Прощавай» моя рука затремтіла.

          Я старанно виводила літери на клаптику паперу. Міцно затисла кулькову ручку між пальцями, намагаючись писати рівно. Вона ковзала по білосніжному аркуші, синє чорнило створювало букви - нехитрі закарлючки, які, немов по помаху чарівної палички, зливалися згодом у слова. Їх було не так вже й багато, тих слів.  З них створювалися речення, зміст яких не сподобався би нікому. Я спинилася. На мить замислилася: щоб робила я, якби особисто отримала б такого листа?

          Перед очима все пливло. Я намагалася триматися, часто кліпала, щоб не зронити жодної сльозинки на папір. Шмигнула носом і це здалося мені аж занадто голосно. Як у вестибюлі вокзального приміщення якого-небудь районного містечка. Долини чи Калуша. Мені якось довелося побувати на вокзалах в обох містах. Там стоїть така тиша, що кожен звук, навіть тихий, посилюється в тих стінах і стає гучним і голосним.

          Дідько! Все ж таки одна сльозинка не втрималася на віях. Зірвалася, як горе-скелелаз з вершини найкрутішого піку. Джомолунгми там, чи Чоґорі. І гепнулася на самий краєчок паперу. Тильною стороною долоні швидко змахнула солону краплю. Відкинулася на спинку стільця і скрушно зітхнула. Ох… Не думала, що буде так важко.

          Так, Поліна. Зберися. Глибокий вдих, видих. Час завершувати з цим лайном!

          Долонями протерла очі. Добре, що сьогодні я не користувалася тушшю. Інакше б лист дописувала панда. Всміхнулася від уявлення чорно-білого ведмедя, який сидить за столом і тримає в кошлатій лапі ручку. Все. Більше ніяких сліз!

          Взяла аркуш і безжально роздерла його навпіл. Склала половинки до купи і порвала ще раз. Повторювала доти, поки щільний шар паперу вже не хотів піддаватися. Поклала на стільницю купку подертих клаптиків, які ще мить тому були моїм прощальним листом. Ось так. Нема чого показувати свою слабкість і сліди смутку.

          Видерла з зошита в клітинку новий аркуш і повторно взялася до писання. За декілька хвилин мої думки були викладені на папері. Рівним, дрібним почерком чорнилом синього кольору.

          Цього разу слово «Прощавай» я написала спокійно і впевнено. І сміло поставила крапку в кінці.

          Згорнула папірець вдвоє і запхала до білосніжного конверту. Пальці відчули його легку прохолоду. Ніколи раніше не звертала уваги на це. Хіба важливо, якої температури папір? Завжди було байдуже до таких дрібниць. Виявляється, він холодний. Тримала паперовий конверт в руці і гладила пушками пальців, відчуваючи гладку поверхню. Прямокутний шматочок березневого снігу, який ще не встиг потанути на тлі ніжного весняного тепла. Саме таким він мені здався. Холодні слова, які були всередині, остуджували його ще більше.

          Поклала свою прощальну записку на стільницю. Вона лежала між моїми руками, що як два паркани загороджували її по обидва боки. Озирнулася довкола. Оглянула в останнє приміщення кухні, на якій проводила останнім часом багато часу. Якщо ви подумали, що я вчилася куховарити чи справлятися в кондитерській справі, то поспішаю вас розчарувати. Останніми тижнями я часто сиділа саме за цим столом і обдумувала своє життя, минуле, розмірковувала над майбутнім. Переважно вночі, коли життя стихало на шумних вуличках рідного Франківська. Темрява допомагає чути власні думки. Вони іноді бувають такими нестерпними, що хочеться закрити вуха долонями. Але це ніяк не допомагає. Сиділа з вимкнутим світлом, в піжамі, підігнувши під себе босі ноги і курила. Багато курила. Споглядала за помаранчевим вогником, як він пливе маленьким яскравим корабликом в чорних водах темряви, що царювала на кухні. Відчувала себе його капітаном. Пила гірку каву, без крихти цукру. Смакувала нею, навіть не кривилася. Проводила паралелі свого життя з цим чорним напоєм. Дуже, дуже схоже. Так само гірко і без крихти солодкого. Аж до оскомини бридко.

          Стріпнула головою, відганяючи спогади. Час вже покінчити з цим. Затисла в кулаку порвані шматочки паперу – залишки першої спроби – і поклала їх в кишеню.

          Металеві ніжки стільця бридко рипнули по кахлю. Мене аж сіпнуло. Мимоволі замружилася. Їй богу, як пінопластом по склі. Такий звук не на мої нерви. Шкіра враз вкрилася сиротами. Обережно заклала стілець до столу, намагаючись уникнути мерзенного звуку. 

          Пройшла до коридору, ступаючи босими ногами по ламінату. Після холоднючого кахлю він був схожий на літній пісок, такий самий ніжний і приємний для шкіри. Якщо заплющити очі і відкрутити кран у душі, то можна легко уявити себе десь на дикому пляжі спекотного острова Бора-Бора. Пальми… Легкий бриз… Соковиті фрукти… і спокій. Блаженство, а не життя! Не те, що тут – в Івано-Франківську!

          Ай, що таке?! От, бляха-муха! Поки мріяла про заморську країну, не побачила шкіряний саквояж, що стояв на підлозі. Перечепилася об нього, похитнулася і заїхала лівою ногою в плінтус. Аааа, жесть, як неприємно! Пальчики на нозі застогнали від болю. Я гепнулася дупою на червону валізу і прийнялася їх розминати. Геть чисто забула про сумки в коридорі!

          За декілька хвилин біль вщух. Можна нарешті взуватися. Замшеві туфлі-човники на невисоких підборах ідеального насиченого синього кольору опинилися на обох моїх ніжках. Все необхідне я спакувала. Решта, що залишила, мені не потрібне. Окинула оком на прощання стіні квартири, які до сьогоднішнього дня були моїм домом. Коли я перетну поріг, все зміниться назавжди. Шляху назад в мене не буде.