ГЛАВА 8. Дежавю

ГЛАВА 8. Дежавю

          Такою розгубленою і схвильованою я ще ніколи себе не почувала. Хотілося поводитися природно, але де там! Мене так ковбасило, що я дихати нормально не могла. Слова і думки завели хоровод і потім гуртом кинулися навтьоки у різні боки, перетворивши мене на порцелянову ляльку.

          Ми йшли вверх по вулиці, поволі крокуючи бруківкою Сотки. Місто занурилося в темні фарби пізнього вечора. Ліхтарі освітлювали головну пішохідну вулицю Івано-Франківська, лагідно розсікаючи темряву навколо старих австрійських будинків і сучасних будівель. На Сотці завжди жваво і багатолюдно, хоча десята година майже добігла кінця. Кафе працюють, міні-кав’ярні пропонують збадьоритися гарячими напоями, грає музика, звідусіль чутно голоси, люди прогулюються в компаніях, а хтось - наодинці. Ця частина міста останньою йде на відпочинок і затихає з приходом ночі.

          Сашка так і утримував мою руку у своїй. Ні на хвильку не відпускав. Наші руки сплелися в одне ціле, єдиний організм, який жив і дихав, даруючи нам гаряче тепло. Здавалось би, що такого особливого у рукостисканні? Але в ці хвилини такий незначний нюанс відігравав важливу роль для мене. Дивно, та у мене з’явилася впевненість, що все буде добре. Як би не склалися в подальшому обставини, мені немає чого хвилюватися. Хоча й серце шалено калатало і нервова напруга не хотіла зникати, думки залишалися чистими і прозорими.

          Цікаво, Сашка хвилюється? Я крадькома споглядала за ним, кидаючи на нього короткі погляди. Але помітити бодай легке замішання на його обличчі не вдавалося.

          Біля вуличних музик я зупинилася, зачаровано вслухаючись в знайому мелодію. Троє хлопців розташувалися на одній з лавок під декоративним кленом, майстерно добували зі скрипки, баяну і гітари чарівні звуки. Їхні хриплі голоси в унісон наспівували слова пісні «Гуцулка Ксеня». Я чула її купу разів, але у їхньому виконанні вона звучала незвично, зовсім інакше, по-новому. У них вийшло пристрасне й емоційне танго, від якого шкіра вкрилася сиротами, а душа заспівала в один голос з музикантами.

          – Потанцюємо? – голос Сашки прозвучав біля самого вуха і за мить я опинилася в його обіймах.

          Не чекаючи моєї відповіді, він повів мене в танці, змушуючи зніяковіти на повну котушку. Щоки враз спалахнули. Боже! Що він робить?! До такого я не була готова!

          – Саш, на нас люди дивляться, – мій погляд ковзав по перехожим, які враз зацікавилися нашим танцем. Помітила, як музиканти схвально кивнули, один підморгнув, а інший показав «клас».

          – Нехай. Ми ж нічого такого не робимо, – сказав хлопець, вправно рухаючись у такт музиці.

          Схоже, Сашка зовсім не переймається. Тримає мене в руках і упевнено веде за собою, як досвідчений танцюрист. А що я? Трішки кострубато, але танцюю. Бо всі мої рухи скували сором’язливість і невпевненість. Мій багаторічний досвід й уміння наче корова язиком злизала. Здавалося, це Сашка відвідував танцювальну школу, а не я. Аж соромно за себе стало.

          – Розслабся і насолоджуйся миттю, – немов відчуваючи мою внутрішню напругу, сказав Сашка. Я підвела голову і зустрілася з його щирою усмішкою. І погляд, що налаштовував на спокій. Справжній штиль. Безапеляційна врівноваженість.

          Його рука, що притримувала за талію, міцніше притиснула до нього. Відчула себе в надійних чоловічих руках. Він хотів, щоб я це знала. І це спрацювало. Підкорилася, віддаючись Сашкові, розчиняючись в гарячій і запальній мелодії гуцульського танго. Моя зніяковілість відступила і я відчула давно забуте задоволення, яке виникало під час танцю. Господи, я ж з випускного не танцювала! І шалено скучила за цим. А з Сашкою ми взагалі ні разу не танцювали! Заплющила очі, насолоджуючись відчуттями. Емоції били потужним фонтаном в грудях. Що може бути кращим? Прекрасна мелодія, коханий хлопець поруч. Це найкраща мить цього вечора!

          Перехожі з цікавістю проходили повз, оберталися, на коротку мить зупинялись, щоб спостерігати за нами. Дехто навмисно зупинився, щоб подивитися й заодно послухати «Гуцулку Ксеню». За кілька хвилин навколо зібрався невеличкий натовп. Обличчя світилися приємними усмішками. Люди милувалися імпровізованим виступом, слухаючи чарівну пісню про кохання.

          Коли мелодія скінчилася, всі оточуючі заплескали в долоні. Я не сподівалася на таку реакцію. Розгублено кліпала, стоячи в центрі кола, утвореного глядачами. Сашка галантно вклонився мені, а потім легенько поцілував у скроню. Я дещо розгубилася, але внутрішнє піднесення, яке бурлило в ці хвилини, змусило широко всміхнутися від задоволення. Усі, хто спостерігали за нами, не пошкодували грошей. Схоже, ми танцювали доволі добре, оскільки за лічені секунди капелюх хлопців-музикантів наповнився гривнями.

          – Як тобі Київ? – завів розмову Сашка, як тільки ми відійшли подалі, продовжуючи прогулянку.

          – Гарне місто. Але я так і не прижилася там.

          – Чому?

          – Відчуваю себе зайвою. Знаєш, типу, коли застілля, усі випивають, а ти – ні. І почуваєш себе не затишно. Якось так, – стиснула плечима і розгублено всміхнулася.

          – Розумію тебе, – Сашка повернув голову в мій бік і подарував чарівну усмішку. – Мої друзі саме так мене і сприймають. Тобто, не сприймають.

          – Чому це? – щиро здивувалася, адже пам’ятала, як пацани з його компанії вважали Федоріва лідером.

          – Хах, бо я тепер біла ворона у їхній компанії. Вечірки, клуби, нічні тусовки, розваги до ранку – все в минулому.

          – Усе так кардинально? Чому?

          – Після твоїх слів я багато чого усвідомив. Переосмислив своє життя. Ти мала рацію, коли казала, що я несерйозний і не зможу дати тобі тієї стабільності, яку ти прагнула.

          – Саш, я… Вибач мені за ті слова.

          – Полінко, не потрібно вибачатися. Адже завдяки тобі все змінилося. Я змінився. Твій вчинок відкрив мені очі на самого себе. Я пройшов службу в армії, пішов добровольцем на Схід. Тепер влаштувався на роботу в органи. Від колишнього шалапута Сашки не залишилося й сліду.