ГЛАВА 7. Бог любить трійцю

ГЛАВА 7. Бог любить трійцю

          Мовчання знову зависло в повітрі.

          Знадвору, крізь відчинене вікно, доносилися гамірні звуки вулиці. Дорогою сновигали автомобілі, десь здалеку чувся гуркіт перфоратора, розносився дзвінкий сміх й розмови молоді, що проходила неподалік. Все жило й рухалося. Але там, за вікном. Тут, в кабінеті поліцейського відділку, запала тиша.

          В цю мить нас із Сашкою поєднувало мовчання. Як дивно. Тільки зараз я зрозуміла, що воно буває різним. Тихим, сумним, безтурботним, гнітючим, голосним. Мовчання здатне кричати, волати не своїм голосом, зриватися на крик. Битися, душити, кусатися, тиснути на мізки. Все залежить від обставин і людини, як поруч. Зараз мовчання благало.

          Думками я вже давно погодилася на Сашкову пропозицію. В голові лунало лишень одне слово: «Згідна!» Розуміла, що він бажає почути виключно ствердну відповідь. Бачила, як в погляді яскраво палахкотять вогники надії, як жевріє сподівання в лазурних очах. Сашка очікує на мою згоду. Та чи маю я право на зустріч з ним? Хіба я заслужила на прощення? Невже він так легко пробачив мені?

          Я шалено хочу зустрітися з ним. Почути розповідь про його життя, взнати, чим він займався, що робив ці два з половиною роки. Слухати мелодійний голос, закарбовувати в пам’яті міміку і жести коханого. Бо ж знаю, що ця зустріч може бути єдиною. Як важко наважитися і вимовити вголос таке заповітне «Так!»

          Мій потік думок перервав телефонний дзвінок. Знайома мелодія висмикнула з роздумів і я відвела погляд. Рука пірнула в чорні нетрі сумочки і за лічені секунди гаджет опинився в моїй долоні. Думала, телефонує Лерка, але коли поглянула на екран – остовпіла. Алекс. Суворий погляд чорних очей з-під насуплених брів зазирав прямісінько в душу.

          Чорт! Чорт! Чорт! Зараз не час і не місце для розмови з чоловіком. Поспіхом натиснула на бокову кнопку, заглушаючи мелодію і кинула телефон назад до сумки. Я вже майже була готова погодитися на зустріч з Сашкою. Але…

          – Саш, я…я не можу.

          Кожна вимовлена буква роздирала горло. Впивалася дрібнесенькими голочками, залишаючи жахливі відчуття. Штрикала гострим списом, завдаючи безжальних ударів. Душа стогнала від болю. Стомлене серце нило від розпачу. Ось він – мій коханий. Тримає мене у своїх руках. Дивиться на мене закоханим поглядом. Чому ж тоді мені хочеться ревіти, а не радіти?

          Саме так. Хочу, але не можу. Я не можу вчинити підло стосовно Алекса. Просто не маю права… Алекс нагадав про себе так невчасно. А може навпаки? Його несподіваний дзвінок вбереже мене від можливої помилки? Не дасть зробити необдуманого вчинку? Я ж прекрасно розумію, що ми з Сашкою як сірничка і порох. Варто з’явитися дрібній іскрі – і вогонь буде вже не загасити.

          Наші погляди зустрілися. По його очах, я зрозуміла, що він здогадався, хто мені телефонував.

          – Я краще піду, – хотіла звільнитися від його рук, але теплі чоловічі долоні так і залишилися на моїх плечах. – Саш, будь ласка, дай мені піти.

          Секунду він вагався, а потім неохоче прибрав руки. Міцно стиснув щелепи, аж вилиці напружилися. Але не промовив і слова. Зробила глибокий вдих, перш ніж покинути приміщення. Опанувати скажене хвилювання не вдалося. Тому різко розвернулася і поспіхом вийшла, гучно гримнувши за собою дверима.

          Будь воно все неладне! Господи, ну чому так важко?! Скільки ще страждати?

          Дура! Дура! Дура!

          Притулилася спиною до дверей, тримаючись за ручку, щоб не сповзти по ним на підлогу.

          Ідіотка! Яка ж я ідіотка!

          Важко дихаючи, задерла голову догори, як той вовк, який готується завити на весь голос.

          Я ж сама все руйную! Сама роблю боляче! Собі і йому…

          Кусала губи, щоб не розревітися. Але сльози не слухалися. Вони струменіли, обпікаючи щоки своїм жаром.

          Ненавиджу себе! Як Сашка зміг пробачити мені? Як?! Я не варта його зусиль! Не варта його кохання!

          Хотілося битися потилицею об ті кляті двері, щоб місце болю змінилося. Нехай краще болить голова, аніж пошматована душа.

         Знаю, я буду жалкувати, що не погодилася, що відмовила йому. Я вже жалкую! Картаю, що не дала волю почуттям, не зробила того, що давно хочу і прагну… Дурепа!

          Глибоко вдихнула. Потрібно взяти себе в руки! Я все правильно зробила! Я заміжня жінка. Вдома на мене чекає чоловік. А Сашка… Він у минулому. Післязавтра я повернуся до Києва і все знову стане на свої місця.

          Вийшла з поліцейського відділку і одразу ж набрала Алекса. Йшла не озираючись. Спиною відчувала погляд Сашки на собі. Знала, що він стежить за мною з вікна. Але обернутися собі заборонила. Налаштувалася до розмови з чоловіком, щоб не викликати підозр і зайвих запитань з його боку.

          – Привіт, Саш! – радісно привіталася. – Ти телефонував?

          – Привіт! Як бачиш, – іронічно відповів Алекс. – Не чула?

          – Так, їхала в маршрутці, – збрехала  я. По факту, я б мала зараз бути в автобусі. Якби не витівка Федоріва, то все так і було. – Зараз йду до Лерки.

          – Ви ще не наговорилися за цілий день?

          – Та де там! Цілий день гасаю по місту з тими квартирами. Стомилася, як собака! Ноги болять, спина ниє. Навіть з дороги ще не встигла відпочити.

          – Люба, тобі потрібен масаж, – ласкаво промовив Алекс. – Шкода, що я так далеко. Я б із задоволенням зняв би твою напругу.

          – Дякую, котику! – всміхнулася. – Ти такий турботливий у мене! Сподіваюся твоя пропозиція буде в силі за два дні? Виконаєш своє бажання, коли я приїду?

          – Неодмінно!

          – Супер! Гаразд, будемо завершувати, бо я вже біля Леркиного під’їзду. Вже завтра зателефоную, добре?