ГЛАВА 6. Збентеженість

ГЛАВА 6. Збентеженість

          Наші очі знову зустрілися. Мої гарячо-шоколадні і його смарагдово-блакитні. Як дві порцелянові ляльки в магазині, ми нерухомо дивилися одне на одного, не відриваючи поглядів.

          Сашка… поліцейський?! Мої брови залишили своє звичне місце і полізли на чоло. Очі округлилися від подиву, я навіть рот забула прикрити. Просто тупо пялилася на свого колишнього, безсоромно обзираючи його у незвичному для себе образі.

          Чорна уніформа шалено пасувала йому. Штани ідеально лежали на атлетичній фігурі, сорочка спокусливо обтискала широкі плечі, м’язисті руки і накачані груди. Екіпіровка поліцейського вигідно підкреслювала спортивну статуру Сашки. Він мав такий спокусливий й сексуальний вигляд, що я мимоволі на коротку мить уявила його в головній ролі якогось голлівудського блокбастеру. З його зовнішніми даними він міг би стати неперевершеним актором!

          Стояла і розглядала Сашку, наче він дивовижний заморський фрукт. Фейхоа чи карамболь. В житті не куштувала їх, але назви запам’ятала, бо дуже незвичні. Пройшлася швидким поглядом по яскравим рисам знайомого обличчя: густе каштанове волосся, високе чоло, густі чорні брови, вузький ніс, широкі вилиці. Чорна щетина вкрила щоки й підборіддя. Зупинила погляд на чутливих губах. І враз згадала, які шалені поцілунки вони мені дарували, як я танула від задоволення і мільйон сиріт вкривали мою шкіру. Подробиці зі сну вмить вигулькнули на ззовні. Судомно ковтнула, бо в горлі несподівано пересохло. Тілом пройшлася гаряча хвиля, збиваючи з такту ритм серця. Ох, як невчасно з’явилися ці спогади! Стріпнула головою, щоб позбутися мани.

          Але не помітити зміни, які відбулися з Сашкою, було неможливо. Я одразу відмітила, як він змужнів, подорослішав. Не тільки зовнішньо. Хоча на фоні знайомих рис, обличчя хлопця набуло іншого виразу. У нього навіть погляд змінився. Став більш зосередженим, глибоким. Грайливих бісиків, які раніше безтурботно виблискували в його кришталевих очах, вкрила холодна крига.

          На коротку мить я навіть забула, яким хитрим способом тут опинилася. Друга зустріч за один день вже не настільки шокувала мене. Хоча теж неабияк здивувала. Це ж треба було до такого додуматися?!

          Двері в кабінет гучно зачинились. Озирнулася, і побачила, що кремезний хлопець вийшов, залишивши нас з Сашкою наодинці.

          – Саш, навіщо було влаштовувати цирк? – обернулася і пильно поглянула на Федоріва. Мій голос зафарбувався в брудний колір з домішками злості. – Фейкове затримання, поліцейський відділок? Для чого це все?

          – Не хотів, щоб ти знову від мене втекла, – хлопець підійшов, зупиняючись на крок від мене. – Я зранку навіть слова не встиг тобі сказати. Ти так чкурнула, немов я прокажений якійсь.

          – Як ти взагалі додумався до такого?! Фільмів детективних передивився чи що? – я звузила очі і поглянула з підозрою на хлопця. – І взагалі, звідки ти знав де я і як мене знайти?

          – Лера сказала, – весело відповів той.

          – ЩО?!

          – Тільки ти їй не кажи. Бо це таємниця, взагалі-то. Вона попередила, що приб’є мене, якщо ти взнаєш, – сміючись, розповів Сашка.

          – Капец! Я її сама прикандичу! – обурилася. Глибоко вдихнула, щоб заспокоїтися. Перевела подих, шумно видихаючи. От вже парочка! Помітно, що брат і сестра! Бляха-муха, от Лерка зараза! – Саш, ти взагалі нормальний? Міг би прийти до Лерки. Я ж якраз до неї йшла! Чи принаймні мені зателефонувати!

          – Нєєє, так не цікаво, – він широко всміхнувся. – А як же ефект несподіванки?

          Лазурна блакить його очей заблищала. Ну, от! Ось він – справжній Сашка Федорів! Шалапут і балбес! Любитель жартів і приколів. Витівник-фантазер, трясця його матері!

          – Федорів, ти придурок! – випалила на емоціях і покрутила біля скроні пальцем. – Так і інфаркт дістати не довго!

          – О-о-о-о! Давненько я не чув твоїх гнівних образ, – промениста усмішка не сходила з його й без того красивого обличчя. Він склав руки на грудях. – Виявляється, я скучив за цим.

          Скучив? Моя злість вмить розчинилася в цьому слові. Хвилювання змусило серце прискорити ритм. Боже! Так не можна! Не можна говорити такі слова людині, яка останні роки тільки що й робила, як вкривала кригою палаюче кохання.

          – Поль, знаю, що ти на мене сердишся, – Сашкові долоні лягли мені на руки, трішки вище ліктя. Шкірою розлилося тепло його долонь. Зазирнув мені в очі і промовив: – Пробач за таку дурнувату витівку.

          Серджуся? Хто? Я? Хіба я можу тримати злість на того, кого так шалено рада бачити?! Хоча й усіма силами намагаюся відмести цей факт. В чиїх обіймах хочу опинитися? На того, кому зробила боляче, але він не мстить мені за це? А навпаки – тепло спілкується і всміхається, що я відчуваю себе ще гірше. Наче я зловмисниця. Його щира усмішка нагадала мені, як я мерзенно вчинила стоовно нього. А він й слова поганого в мій бік не сказав. 

          – Знаю, чому ти ігноруєш мене, – Сашка підійшов до мене майже впритул. М’ятно-грейпфрутовий аромат вдарив в ніздрі. Холодна свіжість огорнула мою свідомість, перетворюючи усі думки на кубики льоду. – Наша остання зустріч… залишила дуже глибокі рани на душі. Тоді ти не дала мені жодного шансу…

          – Вибач, – опустила очі.

          Ох, Сашка! Якби ти знав! Рани зяють не тільки у тебе! Навіть у цю мить серце продовжує обливатися кров'ю. Бо я не дала шансу нам обом!

          Розгублена і схвильована, я не знала що й сказати. Нервово крутила в руках коробочку з Леркіним майбутнім телефоном. В приміщені кабінету стояла бібліотечна тиша. Здається, я могла б навіть її намацати, пропустити крізь пальці, настільки густою вона була. Я чула, як шалено колотиться моє серце, як шумить у вухах, яким важким стало моє дихання. Мною заволоділа збентеженість, а Сашка навпаки - мав спокійний і врівноважений вигляд.