ГЛАВА 5. Тікати немає сенсу

ГЛАВА 5. Тікати немає сенсу

          – Що ти зробила?! Втекла? Я добре почула?! – Леркині карі очі вилізли з орбіт від здивування. – Поля, ти втекла від Сашки? А-ха-ха! – розсміялася вона. Дзвінкий сміх рознісся по стінах кухні. – Ой, не можу, оце ти втнула! – згинаючись в три погибелі від сміху промовила подруга.

          – Будь ласка, припини вже! – обурено гаркнула на неї і сіла на табуретку.

          – Добре, добре, – з усмішкою на вустах промовила Лерка. Глибоко вдихнула, щоб заспокоїти напад сміху. – Каву хоча б купила?

          – Яка кава?! Про що ти говориш?! Нічого я не купила! – відмахнулася. – Мені наче свідомість відімкнули! Забула геть усе на світі!

          – Ой, ти як маленька, чесне слово! – сказала Лерка, заправляючи рожеві пасма за вуха. – Так реагуєш, як живого мерця побачила, – взяла банку «Нескафе» і показала мені: – Будеш розчинну?

          – Та не хочу я ніякої кави! – емоційно вигукнула. – Мене так ковбасить, що не можу дати собі ради. Поглянь, як теліпає, – простягнула руки вперед, демонструючи шалений тремор.

          Після випадкової зустрічі з Федорівим моя нервова система дала збій. Давненько не відчувала такого потрясіння. Останній раз таке траплялося ще в часи мого проживання з батьком. Тоді я нервувала ледь не щодня. Алекс же привчив мене до спокою. Ніяких сварок, жодних грандіозних конфліктів між нами не виникало. Десь-колись могли з’явитися дрібні і несуттєві непорозуміння, які ми одразу вирішували. Я відвикла відчувати емоційну напругу, стрес. А сьогоднішня несподівана зустріч з Сашком вибила мене з колії.

          – Жесть! Ти добряче перенервувала. Тобі треба заспокоїтися, – Лерка підійшла до навісної шафки біля вікна і вийняла звідти темно-коричневу пляшечку. – Зараз заспокійливих крапель вип’єш і полегшає.

          За декілька секунд вона простягнула мені столову ложку з мікстурою. Різкий запах перцевої м’яти сильно вдарив в ніс. Скривилася, коли горлом пройшлася гірка спиртова настойка. Лерка хутко підсунула склянку з водою і я одним махом випила увесь її вміст.

          – Фууу, гидота! – сказала я і обтерла тильною стороною долоні вологі губи.

          – Зате дієва, – з розумним виглядом обличчя мовила подруга і за мить пляшечка з ліками зникла за дверцятами тумбочки. – Мамі дуже допомагає, – вона сіла навпроти мене. – Не думала, що ти така вразлива.

          – Сама не очікувала такої реакції, – я вперла голову на зігнуту в лікті руку, яка лежала на столі. – Знаєш, я стільки разів уявляла зустріч з Сашкою. Але виявляється, не була готова до неї. Напевно, я слабо вірила в саму її можливість.

          – А я думаю, що ти мріяла з ним зустрітися, – парирувала мої слова Лера. – Підсвідомо, звичайно. От твоє бажання і сповнилося, – вона підморгнула.

          – Ай, Лер! – я голосно зітхнула. – Толку з нашої зустрічі? Якщо я післязавтра повертаюся до Києва. Ну, зіткнулися ми носами з Федорівим. Що з того? Хіба це щось змінить? У нього своє життя, у мене – своє.

          – Не повірю, що у тебе серце не йокнуло при зустрічі!

          – Йокнуло! Навіть не уявляєш, як! – замружилася на секунду, згадуючи обличчя Сашки. А серце аж в тугий кулачок стиснулося від того спогаду. – Досі якось ніяково. Та хіба це немає значення? – зітхнула й підвелася.

          – Ти куди зібралася?! – здивований погляд дівчини застиг на моєму обличчі.

          – Я ж у справах приїхала, забула? – вийняла смартфон, щоб зорієнтуватися в часі. – Менш, ніж за годину маю зустріч з ріелтором. Потім по обіді йду дивитися ще одну квартиру і ввечері ще одну. Коротше, до годинки сьомої-восьмої буду зайнята.

          – Ну, капец! – невдоволено вигукнула подруга і надула ображено губки. – Я думала посидимо з тобою, потеревенимо…

          – Як тільки розхлібаюся з тими квартирами – одразу прилечу до тебе. Тоді спокійно зможемо побути разом. Окей?

          – Окей, – сумно погодилася Лера. – Але знай: я тебе швидко не відпущу! – рішуче заявила і тицьнула пальцем в мій бік. – Ти як мінімум до дванадцятої будеш у мене. Або й до другої ночі. Отак!

          – Не маю нічого проти, – всміхнулася до неї і міцно обійняла. – Все, я побігла! І не дуйся! – гукнула в коридорі і зачинила вхідні двері.

          Я, звичайно, скучила за рідним Івано-Франківськом, бо не була тут два з половиною роки. Але ж не до такої степені, щоб провести цілісінький день на його вулицях! Де мене тільки не було! Пасічна, центр, Каскад… Чому мама не обрала квартири в одному районі? Ох і накаталася я на маршрутках сьогодні! В цей спекотний день такі поїздки зовсім не викликали радощів. Навпаки, до вечора я вже почала ненавидіти ті жовті міні-пекла на колесах. Збилася з ліку скільки разів я встигла впріти за нинішній день. Слава моєму антиперспіранту, який стійко витримав бій з поганим запахом і успішно переміг його. Дай боже здоров’я тим людям, хто винайшов цей гігієнічний засіб! Інакше я б перетворилася на тхора! Або скунса. Вони хоча й красиві, але рожевими трояндами з куща, як я, не пахнуть.

          Остання квартира знаходилася неподалік центру. На тихій і затишній вуличці імені Павла Тичини, в багатоповерхівці, яку декілька років тому звели посеред старих двоповерхових будинків. З гарним ремонтом всередині і чудовим краєвидом з сьомого поверху. Наразі мені вона сподобалася найбільше. Але завтра на мене чекали ще дві. Тому остаточний вердикт буде винесений після їхнього огляду.

          Що ж, можна повертатися до Лерки. Йдучи між зеленими двориками, набрала її.

          – Привіт, ти вдома? – запитала, коли подруга відповіла на дзвінок.

          – Так, чекаю на одну дівчину, яка сьогодні приїхала з Києва і замість того, щоб побути зі своєю подругою, цілий день шляється по місту.

          – Все, я вже пошлялася, – її слова змусили мене всміхнутися. – Їду до тебе.