ГЛАВА 4. Доля ще та жартівниця

ГЛАВА 4. Доля ще та жартівниця

          Завмерла. Заціпеніла. Закам’яніла. Перетворилася в нерухому статую. Забула, як дихати. Всі відчуття зійшли на нуль. Втратила всі здібності, немов тіло стало не моїм. Навіть кліпати забула як. Серце зупинилося, притихло, кров в жилах стишила свій біг. Світ навколо зблід, став тьмяним і невиразним. Люди, автомобілі, будівлі – все згасло. Залишилися тільки Сашкові очі. Незрозумілого, але такого рідного кольору. Бездонно-блакитні чи кришталево-зелені? Немає значення. В цю мить нічого немає значення. Все зникло. Розчинилося у неосяжному просторі Всесвіту. Залишилися тільки Сашка і я.

          Ми немов опинилася під невидимим куполом, який відгородив нас двох від решти світу. В нашій часовій петлі не існувало нікого, крім нас. Люди сновигали поруч, невдоволено бурчали, озирались, обурювалися, випадково штовхали наші застиглі постаті. Але ні я, ні Сашка не вертали увагу на них. Ця мить, ця несподівана зустріч, стала головною подією для двох колишніх закоханих.

          Я боялася відвести погляд. Дуже боялася. Раптом хлопець, що стоїть навпроти мене – примара? Він не справжній, його не існує? Можливо, це моя хвороблива уява малює образ Сашки на фоні спогадів?

          Одну коротку мить ми дивилися одне на одного, а потім він широко всміхнувся і затис мене в обіймах.

          Ах! Божечки!!! Це не сон! НЕ СОН! Сашка…Він справжній!

          – Поляяяяя, – видихнув моє ім’я у волосся. Тембр його голосу викликав ураган спогадів, а шкірою розсипалися мільйони сиріт. – Господи, Поля, невже це ти?! – шепотів Сашка, стискаючи мене в обіймах. – Я…я.. боже, крихітко! Я страшенно радий тебе бачити!

          Крихітко…

          Я наче отримала удар під дих. Світ почав кружляти з такою швидкістю, що в мене почало темніти в очах і паморочитися в голові.

          Не вірила власним вухам, очам, відчуттям. Стільки часу минуло, а ніжний голос хлопця відгукнувся, відізвався у стомленому від скривдженого кохання серці.

          Він промовляв слова так, немов чекав нашої зустрічі. Немов, довший час шукав мене по усьому світу і ось нарешті знайшов. Так, немов втратив віру побачити мене. З полегшенням зітхаючи, з нотками недовіри в голосі.

          Всередині все стиснулося, коліна підкосилися, земля ледь не пішла з-під ніг. Якби Сашка не тримав у своїх руках, я б точно не встояла. Він горнув мене до себе, притискав, міцно обіймав. А я стояла, як зачарована – руки висіли вдовж тіла, як дві шкіряні нагайки. Серце хлопця билося так гулко, так сильно, що я відчувала його стукіт поруч зі своїм.

          Почуття переповнювали мою бідолашну свідомість. Здавалося, що такого трапилося? Звичайна зустріч двох людей, які колись кохали одне одного. Та для мене вона дорівнювала потужному вибуху, виверженню вулкана, сходження лавини. Пригадайте усі природні катаклізми, а потім з’єднайте їх в одне ціле. Тоді ви матимете уявлення, що творилися в ці секунди у мене всередині.

          Зробила глибокий вдих, щоб вгамувати шалені емоції. Свіжий аромат Сашкових парфумів заполонив легені. Наче я вдихнула морозного повітря серед лютої зими. Запах м’яти і грейпфруту прохолодною кригою вкрив кожну клітинку, сплів ніжно-блакитний візерунок на кожному нейроні, заморожуючи їхню роботу. Хотіла щось відповісти Сашкові, та замість слів я лишень беззвучно рухала губами. Голос зник разом з моїм самовладанням.

          Емоційний шторм загрожував вилитися очима. До горла підкотила грудка, вхопившись невидимими руками в шию. Тиснула з шаленою силою, перекриваючи кисень.

          Господи, тільки б не розплакатися! Сашка не повинен бачити моїх сліз!!!

          – Пробач… – нарешті пробурмотіла ледь чутно. Легенько подалася назад, відсторонюючись.

          За що я вибачаюся? Не знаю… За свою слабкість чи відчайдушну спробу вчинити розсудливо? За дурницю, яку втнула три роки тому, керуючись холодним глуздом, заткнувши ним емоційні крики серця? Чи за понівечене кохання? За що?

          Сашка дивився на мене не відриваючи погляду, а в кришталевих очах-озерах виблискувала радість. Вони світилися, як крига сяє на сонці, блищали, танули від почуттів. Вуста хлопця легенько всміхалися, виказуючи радість. Хоча я звільнилася від обіймів, але широкі долоні так і залишилися на моїх плечах.

          Розгубленість прийшла на зміну ступору. Що в таких ситуаціях говорять? Як себе поводять колишні закохані, які випадково зустрічаються на вході в магазин? Я не знаю… Зараз я була схожа на дитину, що вперше вийшла на сцену і соромиться публіки.

          – Пробач, – повторила. Різко розвернулася і стрімголов кинулася навтьоки. Назад до Лерки, куди-небудь якомога далі від Сашки. Тільки б не відчувати провину за його розбите серце.