ГЛАВА 3. Привіт, моє минуле!

ГЛАВА 3. Привіт, моє минуле!

          Я сповістила Алексу новину від мами, коли він повернувся з роботи. Чоловік уважно вислухав мене, не виказавши жодної емоції. Як завжди – врівноважений і зосереджений, він адекватно відреагував на те, що завтра я від’їжджаю до Івано-Франківська. Не заперечував, а поставився з розумінням до обставин.

          Моя налаштованість переконувати його не стала в пригоді. Я навіть дещо здивувалася, наскільки спокійно Алекс віднісся до мого від’їзду. Але це не могло не тішити. І навіщо оце було мені хвилюватися?

          Після вечері я подалася до спальні, спаковувати речі у дорогу.

          – Зустрінешся з ним? – несподівано почувся за спиною низький голос чоловіка. Я кинула швидкий погляд на Алекса. Він стояв впершись плечем в одвірок, руки складені на грудях. Чорна тканина сорочки натягнулася на чоловічих грудях і міцних м’язах передпліч. Погляд з-під брів дав зрозуміти, що він чимось занепокоєний.

          – З ким? Татом? – не одразу второпала про що він. Взяла трикотажну сукню з шафи, зняла її з вішака і склала в саквояж. Потягнулася за джинсами. – Ну, так. Я планую пожити у нього ці дні.

          Спілкування з батьком давно вийшло на нейтральну полосу. Ми зрідка телефонували одне одному, в основному вітали з великими святами. Різдво, Великдень, дні народження. Він нарешті звик жити сам, пристосувався до обставин. Куди йому було діватися? Крім того, тато визнав свою провину і неодноразово просив у мене вибачення за те, що три роки тому вигнав з дому. Час допоміг моїм образам вщухнути. А ще я вирішила влаштувати йому сюрприз. У мене виникла ідея перевірити, наскільки щирі його слова. Він не здогадується про мій приїзд. От і дізнаюся, чи його любов до доньки і бажання налагодити стосунки – справжні.

          – Ні. Не з татом, – я обернулася до чоловіка і зустрілася з його чорними очима. Серйозний, як завжди. Погляд твердий, немов камінь. – Ти знаєш, про кого я.

          Ну, от. А мені здалося, що він не переймається стосовно моєї поїздки.

          – Ееее, – протягнула здивовано. На секунду зависла. Не очікувала, що Алекс заведе розмову про Сашку. – Якщо б ти не згадав, я б навіть не подумала про нього. Саш, ти чого? – запитала і підійшла до нього. Обвила руками за пояс і у відповідь міцні руки лягли на мою талію. Зазирнула у бездонну чорноту очей. – Тебе насправді непокоїть мій колишній? Не повірю, – всміхнулася, щоб розтопити кригу в його погляді.

           – Пробач, ляпнув дурницю, – Алекс міцніше стиснув свої обійми. Схилив голову і зарився обличчям в моє волосся. – Незвично буде повертатися з роботи в пусту домівку.

          – Любий, це всього на два дні. Не встигнеш кліпнути – як я вже буду вдома, – поцілувала чоловіка в шию.

          Гіркуватий присмак імбиру залишився на губах. Оксамитово-пряні парфуми Алекса додавали глибини, доповнювали, підкреслювали його загадковість. Густий і солодкий аромат п’янив, занурював у в’язку й спокусливу чарівність власника. Кожного разу вдихаючи запах Алекса, мене немов огортав фіолетовий чарівний туман. Неймовірно потужний і гарячий, від якого паморочиться в голові і втрачається орієнтир у просторі.

          Він відкинув голову назад, глибоко зітхнув. Важко й приречено, так, немов йому довелося прикласти немало зусиль, щоб примиритися з обставинами. Підвела голову і поглянула на його обличчя. Губи стиснуті, вилиці напружені. Хоч зовні він наче спокійний, але я знаю, що в душі у нього бушує ураган.

          Зрозуміло, що причина цьому – не поїздка до Івано-Франківська. А можливість того, що я зустріну там Федоріва. Тепер бачу, що йому не подобається ця затія. Хоч він спочатку я думала протилежне. Воно й не дивно.

          Алекс робив усе, щоб у мене не було причини повертатися до рідного міста. Одразу після переїзду до Києва, наполіг, щоб я змінила форму навчання і перевелася з денної на заочну. Я не перечила. Навчатися на економічному мені й так не дуже хотілося. Та й яким чином я могла продовжувати вчитися в Івано-Франківську, живучи у Києві? Отож бо, ніяк. Здача сесій мене теж не хвилювала. Усі питання з універом вирішував Алекс. Буквально, усі. Сказати, що я здивувалася, як взнала, що другий курс навчання (як і третій) оплатив він – нічого не сказати. Уявіть мій шок, коли мама розповіла мені про це. Хоча вона й сама добряче здивувалася. Ще навмисно перепитала декілька раз у телефонній розмові з бухгалтерією університету, чи не сталася помилка. Не вірила, доки їй не повідомили прізвище «Шульга». Мої заперечення і протести чоловік  не брав до уваги.

         Зрештою, я звикла до того, що усе вирішує Алекс. А ще зрозуміла, що змінити нічого не в змозі.

          Цієї миті Алекс намагався дати лад емоціям. Йому доведеться усвідомити, що попри заперечення і свій внутрішній протест, іншого варіанту, як змиритися з моєю поїздкою, у нього немає.

          – Ти ще не поїхала, а я вже сумую, – промовив тихо. Я підвелася навпочіпки, дотягнулася до його шиї і почала покривати її дрібними поцілунками. Повіки чоловіка важко опустилися, смакуючи насолоду.

          – Відпочинеш від мене, – жартома промовила між поцілунками. – Певно, набридла тобі за стільки часу.

          – Не мели дурниць, – хриплим голосом відповів Алекс. Прочистив горло, розплющив очі і втупився поглядом в мене. – Така красуня не здатна набриднути!

          – Ой, скажеш таке, – зніяковіло усміхнулася. Коли я навчуся сприймати компліменти?

          – Не віриш? Ну, тримайся! – грайливо мовив Алекс і рвучко підхопив мене на руки. Пройшов до ліжка і обережно опустив на м’яку ковдру. – Зараз я тобі доведу правдивість своїх слів, – в чорних очах блиснуло бажання і наступної миті його губи накрили мої пристрасним поцілунком.

***

          Душно. Це перше, про що я подумала, коли зайшла у вагон потягу «Київ – Івано-Франківськ». Темно-синя металева змія почала свій рух рейками і невпинно набирала швидкості. Колеса монотонно вистукували усім знайоме «тук-тук, тук-тук». Залишивши багаж у своєму купе, я вийшла у вузький коридорчик. Підійшла до відчиненого вікна. Вітер колихав розпущене волосся, освіжаючи задушливе повітря нагрітого приміщення. Середина травня цього року видалася напрочуд теплою. Щодня сонце зігрівало своїми лагідними променями землю, прогріваючи її після зимових холодів. Останні три дні стояла ясна погода, стовпчик термометра незмінно показував двадцять п’ять у затінку. Тому й не дивно, чому перебуваючи у вагоні потяга, я відчувала себе, як у парній сауни.