ГЛАВА 2. Я повертаюся!

ГЛАВА 2. Я повертаюся!

          – Саш, візьми нарешті, телефон! – невдоволено пробурчала, ховаючи голову під ковдру. 

          Набридлива мелодія звучала трішки тихіше, але все одно дратувала. Як хочеться спати! Навіть повіки важко підняти. Заснула під ранок, коли небо почало змінювати похмуру сірість на ніжну блакить. Спочатку сиділа на кухні, а коли почала замерзати – повернулася у ліжко. Ще довший час просто лежала із заплющеними очима, чекаючи, коли ж мене зморить сон. Зрештою, психанула і випила таблетку заспокійливого. Сон про Сашку вибив мене з колії, розбурхав скалічене кохання. Потішив понівечену душу хибним щастям. Дав скуштувати живої води, але лишень краплю. Це вже не вперше, коли я не можу вгомонити власні емоції. Важко опанувати себе, побачивши настільки реальну ілюзію.

          Ой, ну чому Алекс не вимкне цей бісів гаджет?! Навмисно діє мені на нерви чи що?

          Різко сіла на ліжку і вже відкрила рота, щоб почати обурюватися, як зрозуміла, що в ліжку я сама. За вікном в усю світило сонце, яскраве проміння розлилося по вишневому килиму. Стріпнула головою, щоб прийти до тями. Примружила очі, бо ще не остаточно прокинулася і зір ніяк не хотів фокусуватися. Що відбувається?! Роззирнулася у пошуку надокучливого шуму. Холера! Так це ж мій телефон розривається!

          Ну, і хто так настирливо хоче до мене додзвонитися?! Гупнулася назад на подушки, напомацки взяла смартфон з тумбочки і примруживши одне око, поглянула на екран.

          – Маааам, привііііт! – слова загубилися в моєму позіханні. Очі ніяк не хотіли залишатися розплющеними. – Ти чого так рано телефонуєш? – сховалася під ковдру, щоб не дратуватися від денного світла.

          – А-ха-ха! Полінка, який ранок? У нас вже полудень! – бадьоро відповіла мама. Я скинула брови догори і змусила себе поглянути на екран. Оу, дійсно! Вже майже перша година дня!

          – Божеееее, – простогнала. – оце я поспала, – знову позіхнула, затуливши розкритого рота долонею. Уффф, мені терміново потрібна кава!

          З превеликою неохотою виповзла з ліжка і шуркаючи тапочками по ламінтау, почвалала до кухні. Мені навіть сил не вистачало, щоб ступати нормально. Почувала себе зомбі, якого довго гамселили бейсбольною бітою. Навіть не питайте, чому в мене такі асоціації. Проходячи повз вітрину серванта, побачила свою скуйовджену голову. Кошмар! Пригладила каштанові пасма долонею, але не отримала жодного результату. Ей, ну його! Доки не вип’ю кави, нічого не робитиму з собою. Хто мене зараз бачить? Алекс на роботі. Я вдома сама. Поспішати нікуди. Як там говориться в рекламі? «І нехай увесь світ зачекає…»

          Мамин веселий голос лунав з динаміку телефону, а я лишень своїм мугиканням підтримувала бесіду. Мої руки автоматично всипали потрібну кількість зерен в кавомашину, обрали еспресо і натиснули «Пуск». Апарат видав звуковий сигнал, загудів і розпочав процес приготування. Повільно опустилася на стілець, усе ще намагаючись прокинутися. Мені щось ніяк не вдавалося вловити суті маминих слів. Терпіти не можу ці збої в роботі свого організму! Треба трішки часу, щоб я почала нормально кумекати.

          – А ти чого всередині робочого дня дзвониш? – запитала я в мами, взяла горнятко зі свіжо зготовленою кавою і зробила невеличкий ковток.

          Мммм, нарешті! Смачна й міцна, з вираженою гіркуватістю. Чорна, без цукру, як я люблю. Хто б що не казав, але каву можна з легкістю назвати життєдайним напоєм. А як ще інакше пояснити її чудодійні властивості активувати роботу мозку?

          – А, господи! Полінка! Та ж я тобі ще п’ять хвилин тому сказала, що додому їхати зібралася. Ти чим мене слухаєш?

          – ЩООО?! – моя рука смикнулася і гіркий напій частково опинився в мене на лівій нозі. Ледь не кинула кружку на стіл на емоціях. – Аааай, чорт!!!

          Я підстрибнула на рівні ноги і почала обтрушувати з нічної сорочки пролиту каву.

          – Доню, що трапилося?! – стривожений голос мами почувся з телефону.

          – Каву пролила на себе, – швидко схопила рушник, змочила його під потоком холодної води і взялася обтирати ногу вище коліна. Шкіра трішки почервоніла. Не довго думаючи  приклала до обпеченого місця столову ложку. Холодний метал вмить послабив і вгамував неприємні відчуття. – Боже, ма! Оце так несподіванка! – я всілася назад на стілець. – Це правда? Ти їдеш додому?!

          – Так, сонечко! Вже взяла квиток на літак.

          – Не вірю власним вухам!!! Коли повертаєшся? Кажи, кажи, кажи!!! Я зараз згорю від нетерплячки!

          – Рівно за два тижні.

          – Вііііііууууу! – пропищала від радості, бо стримувати емоції вже було не сила.

          – А-ха-ха! Доця, ти така кумедна! – розсміялася мама. – Так схожа на себе в дитинстві.

          Мій подив не мав меж! Ущипніть хто-небудь мене! Сиділа зі щасливим лицем, як дурнюня і всміхалася на весь рот. Хотілося відчинити вікно і на все горло заволати, сповіщаючи кожного киянина, що моя мама повертається! Поділитися своєю радістю з усіма! Нарешті!!! Нарешті, я обійму маму!

          Більше, ніж три роки я не бачила її. Від цієї думки на очах навернулися сльози. Печаль огорнула душу, що стільки часу ми провели осторонь одна від одної. Чортові заробітки! Розбивають сім’ї, руйнують стосунки, змушують людину перекреслити стале життя. А все задля чого? Щоб бодай трішки жити краще, щоб мати змогу оплатити дитині навчання в інститут, щоб придбати автомобіль… У кожного свої цілі. Бо, на жаль, на наші зарплатні нічого з вище перерахованого ти собі не дозволиш.

          – Ма, тільки не кажи, що ти приїжджаєш на трошки? – насторожилася. Знаю, ще багато хто із заробітчан повертаються додому не одразу. Погостюють два-три тижні і знову повертаються на чужину.

          – Ні, доню. Я до Італії більше не повернуся. Доста з мене.