Розділ 26

Холодний похмурий ранок зовсім не навіював теплих думок. Ба більше – здавалося, що всі дії, які Ангеліна з Максом зроблять, будуть приречені на поразку. Але відколи це вони довіряли таким незначним знакам? Як каже Макар Якович «Викрутитися ніколи не пізно, головне, щоб не спіймали знову». Можливо й дурниця, але Ангеліні на згадку про ці слова ставало значно краще. Хоча і не довго побули окремо, але розлука накривала. Добре, що хоча б більше всього зовсім незабаром вони обоє повернуться додому.

Дощик почав моросити, приносячи легкий дискомфорт. Ангеліна, що вдягнула коротку куртку, вже встигла пошкодувати про власне рішення. Макс же був надто занурений у власні думки. Настільки, що й не помічав нічого навколо. Стандартна футболка – все, що йому було потрібно. Дивний він, але будь-що-будь, дівчина почувалася з ним у повній безпеці.

Охорона проводжала давніх друзів з усмішками, хоча їх рухи видавали тривогу. Банальні помахи руки видавали їх з головою, але всі вдавали, що нічого не помічають. Навіть Ердал, що як завжди вийшов на ранкову пробіжку. Це він, ще за добу  після їх поселення в кімнату завітав у гості з попередженням. Його дар ясновидіння поважали всі. Ердал встиг передбачити далеко не одну радісну вістку, але цього разу слова сорокарічного чоловіка були не з приємних.

– Доведеться заплатити свою ціну. Ніхто не покине це місце просто так.

Цікаві слова, проте Ангеліна з Максом і так розуміли, що це буде не банальна зустріч немов давніх випускників. На кону буде щось значно більше – майбутнє ангелів. Вони повинні будуть захистити охоронців перед вищими та прохати підтримки для захисту від «Ханера». А вищі не з тих, кому подобається слабкість.

Коли важкі ковані ворота притулку для біженців закрилися за спинами Ангеліни та Макса, давній друг взяв її за руку й потягнув за собою. Дівчина ні слова не промовила, розуміючи, що це, можливо, єдиний спосіб, який собі дозволив Макс, аби попрощатися.

Йшли вони не довго. Як-не-як, містечко видалося геть невеличким. Розташоване на пагорбі з краєвидом на гірську річечку, воно швидше було для всіх короткочасною зупинкою перед підкоренням гірської вершини. Тож і не дивно, що тут надовго ніхто не лишався. Населення також було небагато, відповідно будиночків також.

Пройшовши повз покинуте кладовище, очам відкрився красивий костел. Проста будівля з чарівним дашком та вежею з металевими малюнками переплетеної лози. Було в цьому місці щось незвичне. Ангеліна подумала б, що то так сила ангела тягне її всередину, але ж ні. Це працює зовсім не так. І якби дівчину кудись та й тягнуло, то якраз вже туди, куди вони й прямували.

До речі, про це місце. Воно вже було досить близько. Спускаючись вуличкою з різнокольоровою бруківкою, Ангеліна з Максом були вже практично біля річки. Невеличкий замок також стояв там. Здавалося, їх у ньому й чекають.

Переглянувшись, Ангеліна з Максом вже було протягнули ноги, щоб ступити всередину, коли пролунали постріли. Міцне рукостискання давніх друзів поволі почало слабшати, поки обидві руки не опустилися від безсилля. Максу вже було тяжко навіть стояти. Ангеліна ж, не могла навіть дивитися на це. Все, що змогла – це затягти його досередини й дати йому ще кілька хвилин. Максимум годину.

І чому її сила прокинулася саме нещодавно? Чому вона цілісінька, а Макс мусить страждати? Чому світ взагалі ділиться на сильних та слабких? Хіба не всі однакові? Як серед ангелів взагалі могло з’явитися таке?

– Ану виходьте! Маємо поговорити!– з кожною секундою Максового страждання на серці Ангеліни все більше з’являлася бездонна пустка, змінюючи заразом і голос. Беземоційний. Потужний.

– Тихше, тихше, а то розбудиш свого друга. Можливо, короткочасний сон подарує йому навіть ще одну годину життя,– посміхнувся золотосяйний Ангел з такими ж золотистими кучериками як і її перший підопічний.

– Ангели-охоронці…

– Та знаємо ми. Думаєте, не бачимо всього? Ми уважно спостерігаємо за вашими діями, але хіба не ви самі обрали невтручання?

– Ми нічого не обирали. Наскільки я знаю, нас просто поставили перед вибором, де варіанту в не існувало зовсім.

– Але чи це так? Подумай, адже вихід навіть з найгіршої ситуації завжди є.

– На що ви натякаєте?

– Ах точно, тебе ж там не було. Дитина ангела, що носить його ім’я. Красива зовні, як і душа. Та, хто поверне все навпаки. Та, хто крила зломить навіки.

Макс заледве розплющив очі, важко заворушившись. Здавалося, кожний його рух може бути останнім. Ангеліна розуміла, що прийшла сюди зовсім не тому, але не могла цього так залишити. Він – все її життя. Напевне, найцінніше, хоч досі не зізнавалася в цьому навіть сама собі.

– Як мені врятувати його?