Розділ 25

Найцікавіша подорож – випадкова. Коли ти не маєш абсолютно ніяких очікувань – от тоді тебе й найлегше вразити. Звісно, Ангеліна такою їхню мандрівку не вважала, але що ж чекало її попереду…

Автобус поволі їхав вуличками сплячого міста. То справа, то зліва у вікнах будинків засвітлювалися все нові й нові вогники – люди починали прокидатися на роботу. Як пізніше з’ясувала Ангеліна, там більше цінувався ранній підйом і практично все життя крутилося навколо цього. Навіть найбільші супермаркети спокійно закривалися о десятій вечора, але й тоді вулички були вже практично порожніми. Для дівчини, що все своє життя прожила то в Києві, то у Львові – це здавалося дивним, адже саме тоді починалося справжнє життя.

Макс знову заснув, стомлений довгою дорогою, проте Ангеліні було не до сну. Вона нишком розглядала своїх майбутніх сусідів. Чому так? Звісно, що вони вирішили залишитися в центрі для біженців, куди їх люб’язно запропонували відвезти. А це означає, що варто таки розібратися хто є хто. Хоча чекати підступу від людей, зморених дорогою та бідами, що спіткали їх на життєвому шляху, було не варто.

В основному в автобусі були жінки, але й чоловіків також немало. Хто спав, здавалося, непробудним сном, а хто ж замислено перебирав руками якісь фотографії чи просто цінні речі. Вони покинули все і це, можливо, була їх єдина згадка про дім.

Раптом повз автобус проїхав вже знайомий Ангеліні з Максом транспорт. Відсахнувшись від вікна, Ангеліна почала стежити з-за фіранки за тим, що відбувається на дорозі. Зізнатися чесно, вона не думала, що він так швидко вирушить далі. Банально вірила, що водії чекатимуть до останнього на всіх людей, але ні, витратили максимум якихось десять хвилин.

Проте дівчину більше цікавило, що буде з їх переслідувачами. А вони й не забарилися. Зблиснувши фарами, за автобусом поїхала машина «Ханера». Мабуть, ті просто подумали, що Ангеліна з Максом якимось чином прошмигнули непоміченими назад до автобуса. Іншого пояснення дівчина для себе не знаходила. І хоч здавалося, що вони заплутали сліди, все ж розслаблятися було не час. Звісно, тіло Ангеліни було з цим незгодне, бо дівчина заснула, розкинувшись на два сидіння.

Центр для біженців вітав новоприбулих квітковими пахощами невеличкого саду. Зграйки дітлашні бігали то тут, то там. Навіть здавалося, що за високою огорожею буяє зовсім інше життя. Різні культури, різні національності – всіх їх об’єднала спільна біда. Ангеліні аж незручно стало, що вони скористалися добротою чехів. Проте з іншого боку її життю загрожувала така сама небезпека, як і їм всім, а вибирати не доводилося.

І поки дівчину мучили подібні думки, Макс увесь час позирав на гору. Величну, вже засніжену й таку далеку. Хоч вона й була ні близько, ні далеко, ніхто ніколи не бачив її вершини. Завжди вкрита сизим туманом та ховалася від допитливого ока. Туристам же завжди була рада і заслужено вважалася однією з найвищих у Чехії.

– Невже ми маємо піднятися на неї?– не стрималася Ангеліна, дивуючись такій допитливості з боку Макса.

– Що? Звісно ні.

– Тоді чому так на неї витріщаєшся?

– Просто красива дуже. Я б не проти навіть таки піднятися, але чи зможеш ти?

– Мені й наших пагорбів цілком вистачало, дякую.

Макс просто посміхнувся, але враз посерйознішав.

– Невже в тебе з’явився підопічний?– вражено запитав він.

– З чого ти взяв?– вирішила одразу не зізнаватися. Все ж вона про цю свою підозру нікому не розповідала, а він якось таки дізнався.

– Твій перстень…

Ангеліна почала зосереджено нишпорити по карманах, але ні, його там не було. Як і на підвісці, поруч з амулетом щастя, що нещодавно успішно підтвердив свої чудодійні властивості. А потім до неї дійшло, що щось постійно зачіплюється за замки та кармани. Вона поглянула на руку й не повірила власним очам – чоловічий перстень успішно змінився на не менш красивий жіночий, зберігаючи ті ж хитромудрі візерунки: кривуватий хрест, обрамлений колом та меч, якого немов підносили змії. На додачу з’явилося хіба лише кілька квітів троянд з гострими шипами.

– Отже, ми якраз вчасно,- посміхнувся Макс, щиро радіючи моїй еволюції чи що.– За два дні вирушаємо на зустріч з вищими. Тепер побачимо на чиєму боці буде правда.

– Що за правда взагалі? Ти колись мені розкажеш вже нарешті абсолютно все? А то щось постійно опиняюся немов за крок до правди.

– Поки це максимум, що можу розповісти.

– Тоді хоч скажи, куди ж підемо? Часом не підніматися на ту гору? Все ж, зустріч з ангелами.

– Та що ти причепилася з цією горою?– насмішкувато вдавано обурився Макс.– Якщо вже так хочеш, то після всього цього піднімемося на неї.

– А знаєш що? Давай,– потисла руку на знак угоди. Якщо вже все нарешті вирішиться і небезпека зникне, то чому ж жити нудно?