Розділ 24

Кожна подорож – це новий початок. Можливо, не надто вдалий. Але який же захоплюючий.

Ангеліні було не до веселощів. Коли вони з Максом перетнули кордон пізно вночі, до їх автобуса одразу прив’язався «хвіст». Рятували лише зайві свідки, жертви серед яких «Ханеру» були ні до чого. Але давнім друзям не хотілося навіть на крапелиночку наражати їх на небезпеку.

Тому, коли автобус о третій ночі зупинився на заправці при в’їзді до Кошице, Ангеліна з Максом, гублячись серед натовпу, непомітно прослизнули до заднього двору. Хоча непомітно – це було надто гучно сказано. Ніч, навіть зірок на небі не видно й повсюди навколо заправки яскраві вуличні ліхтарі. Людей назовні взагалі обмаль. Тут проскочити непомітними досить таки тяжко.

Роззирнувшись вже на території самого магазину-кафе на заправці, Ангеліна з Максом не знайшли нічого кращого, ніж зайти до чоловічого туалету під здивовані погляди людей. Хоча…тут нічого дивного, адже до жіночого черга стояла кілометрова. Тут же вони могли побути самі й продумати план та одразу ж почати втілювати його в життя.

– Ем… Що ти робиш? Це ж чужі речі. Та ще й…ФУ…які ж вони брудні,– не стрималася Ангеліна, дивлячись як Макс лазить по прихованих від людського погляду шафках тутешніх працівників та риється у їх верхньому одязі.

– В тебе є кращі пропозиції?

Ангеліна просто повторила за Максом і вибрала куртку для себе також. Соромно було зізнаватися, але її початковий план був в рази гіршим. І чому вона гадала, що якимось чином запихнувши Макса до дитячої коляски та йдучи кудись в темінь вона приверне менше уваги, ніж працівник, який вийшов перекурити й трішки пройтися?

– От бачиш,– переможно посміхнувся Макс, додаючи останніх штрихів своєму новому образу.

Темно-сині джинси він злегка надірвав у кількох місяців, обмастив мастилом та буквально попротирав собою підлогу. Новісінькі невагомі кросівки він замінив на потріпані та заляпані грязюкою. У куртці та з короткою шапкою, що приховувала легку завихрину волосся його важко було впізнати. Зараз Макс був радше механіком, що проходився по туалету, курячи поки незапалену сигарету.

Наслідуючи його приклад, Ангеліна зробила з собою майже те саме. Тож за п’ять хвилин з території заправки поволі йшла дивна парочка – дивний балакучий веселун та сухоребрий молодик, що підкульгував на одну ногу. Той, що вище, розповідав басистим голосом якусь маячню про двигуни, а другий лише схвально кивав, не вслухаючись до суті бесіди. Руки Ангеліни так і тягнулися злегка підправити зачіску, але розуміла, що найменш рух й густа копиця волосся вивалиться з-під досить чистого кашкета. А тоді вже весь маскарад накриється миттю. До того ж, вони будуть без аніякісінького прикриття.

Коли заправка зникла за рогом, ховаючи їх від людського зору, Ангеліна з Максом перейшли на біг. Добряче віддалившись вони все ще продовжували бігти, поки могли. Ото вже й вигляд був у них… І не дивно, що автобус, який віз біженців у один з найбільших центрів допомоги, підібрав їх на шляху.

– Оце так пощастило,– нишком посміхався Макс.– Тепер будемо в них прямо під носом та ще й під охороною, а вони навіть не подумають нас там шукати.

– То ми просто ховатимемося від них?– прошепотіла у відповідь, з підозрою дивлячись на всіх і кожного поруч, але пасажирам було байдуже до Ангеліни з Максом.

– Поки це якраз те, що нам потрібно. Ти повинна усвідомити, ким є насправді, розкрити власні сили. Якщо підемо у місце призначення просто зараз, то може не тільки повернемося ні з чим, а й зробимо навіть гірше.

– Що взагалі такого можна  зробити? Хіба у них…тобто нас… є  ще що забирати?

– Повір мені, звісно є. Навіть просто величати себе охоронцем – величезний дар, даний не кожному. Від нас залежать життя людей, а це найцінніше, що є на світі.