Розділ 23

Останні красиві рідні пейзажі зникають за вікном, завжди навіюючи сум. Комусь важко покидати рідну домівку, іншим же тяжко прощатися з найріднішими. А як же тяжко тим, хто зірвався в дорогу, ще зранку не знаючи, що він взагалі виїде за межі міста, не те, що країни. І попрощатися ніколи, і підготувати себе.

Ангеліна ж ні слова не зронила батьку. Хоча б напередодні з’ясували все для себе та примирилися з усіма дурощами в їхніх головах. Але все ж дівчина знову їхала з рідного дому й тепер не мала ані найменшого поняття, коли ж повернеться додому чи хоча б зможе зателефонувати. Надто ризиковано. Та й тато вистежить їх з Максом початковий маршрут і сам зрозуміє, що до чого. Навпаки буде радий тому, що донька тепер в безпеці. Але чи це так?

В салоні автобуса тихенько захникав трирічний хлопчик, що сидів на руках сплячої матері. Золотисті кучерики вибивалися з-під синенької шапочки, немов сонячними промінчиками оточуючи пухкенькі щічки та не по-дитячому розумні оченята. Чим довше Ангеліна дивилася на нього, тим більше він заспокоювався, як і сама дівчина. Далеко за обрієм, разом із багряним сонцем ховалися всі хвилювання та страхи, підозри і розчарування. Поруч з нею було це янголятко і вона не хотіла хоча б якось його засмутити.

Тихесенько, дитина протягла поміж сидіннями свою ручку до Ангеліни. Обережно, одним пальчиком, а потім і всією долонькою, хлопчик доторкнувся до руки дівчини й все раптом змінилося. Ангеліна відчула таку хвилю любові та відповідальності за маленьку крихітку, як ніколи раніше в своєму житті. Вона тут і зараз готова була віддати своє життя за його, здавалося б абсолютно незнайомого хлопчика.

Хоча ні, стривайте. Вона тепер знала його. Знала, що його звуть Назар, але всі на нього часто кажуть зіронька. Їй було відомо й те, що малюк живе в невеличкому місті поблизу Ужгорода й часто приїздить у Кошице в гості до своїх тітоньки з дядечком та братика й сестрички. А ще він дуже любив плюшевий м’ячик, який відкотився на сусіднє від них сидіння.

Ангеліна обережно, щоб не потурбувати Макса підвелася й дістала фіолетового м’ячика. Оченята Назара заблищали від радості й хлопчик одразу почав перебирати ручками улюблену іграшку, повністю втративши інтерес до сусідки по автобусу. Ангеліна ж не могла так просто взяти й забути це все. Здається, ось і настала та мить про яку вчора розповів Макс – в неї з’явився перший підопічний. Тепер вона немов стала іншою.

Весь світ відкривався перед її очима вже іншим, проте не менш незрівнянним. Майже непомітні людському зору поля та невеличкі підліски, вражали своєю красою. А вогники ліхтарів та машин, що також хотіли перетнути кордон, немов ноти на нотному стані, танцювали перед очима, разом створюючи дивну гармонію.

– Що? Де?– підхопився Макс, нарешті даючи дівчині змогу повноцінно випростатися на власному сидінні.

– Та спи ти. Ще не перетнули кордон,– посміхнулася Ангеліна, відчуваючи, що немов наповнюється чудодійною магією, славнозвісними силами ангелів.

Макс знову заснув, скрутившись на сидінні, а Ангеліна так і сиділа біля вікна. Їй постійно здавалося, що от-от і розправить крила, але це було нереально. Ще сотні років тому в них забрали таку можливість.

Поки їхали ці два дні, нетерплячка вбивала, тож аби трішки скрасити дорогу, Макс розповідав і розповідав. Звісно, лише ті речі про ангелів, які не могли викрити їх кінцевого місця призначення.

Як виявилося, ангели-охоронці постійно були серед людей. Не відомо як, коли і чому, але одного дня крила всіх спалахнули й за секунду від них не залишилося ані сліду. Багато хто не змирився, адже крила були однією зі складових, що дарували їм вічне життя. Для тих, хто раніше не задумувався скільки їм доведеться жити на цьому світі, це було тяжко. Особливо знаючи, що тепер рятуючи людей вони зможуть загинути самі.

Але якраз постійне відчуття необхідності захистити свого підопічного, що б там не сталося та любов до людей, допомогли їм зрозуміти, що нікому ті крила й не були потрібні. Навпаки тепер вони були ближче до звичайних людей. Багато хто закохався у своїх підопічних. Хтось інший же знайшов у їх особистостях найкращих друзів. Більшість просто знайшли своїх половинок та почали жити власними життями. Вони могли бути ким завгодно: королями, президентами, домогосподарками, актрисами, політиками чи бездомними. Незмінним залишалося лише те, що як тільки їх підопічний опиниться в біді, вони це відчують та примчать хоч з іншого кінця світу.

Здавалося б, все чудово, але тоді чомусь і утворився «Ханер». Багатьом не сподобалося втручання вищих сил. Але чи можна було ангелів-охоронців тепер так називати, їх не цікавило. Звісно, так звані вищі сили все ще могли впливати на речі, змінювати їх. Але не більше. Можливість же миттєво переміщуватись в просторі, досконало навчатися новим навичкам за лічені хвилини та пересувати з шаленою швидкістю було втрачено.

Але «Ханер» розпочав полювання. Спершу невеличкі групки людей, а тоді вже велика команда вишукувала ангелів-охоронців по всьому світу. В кожній країні була своя так звана філія, куди належали найвідданіші справі люди. І якось їх фанатизм зайшов настільки далеко, що ті почали полювати на інших людей, виманюючи ангелів. В основному охоронці не встигали прибути вчасно й втрачали своїх підопічних. «Ханер» же немов сказився, поки ангели не знайшли своїх охоронців. Просто люди, або ті ж ангели, які так і не мали підопічних, об’єдналися між собою. Для конспіративності й розпізнавання одне одного, вони й створили перстні з хитромудрими візерунками.

Тоді «Ханер» закопошився. Команду мисливців очолив новий ватажок. Ніхто так і не дізнався його імені, але з того моменту полювання на звичайних людей припинилися. Зайвих втрат уникали як тільки могли, а після сутички з ангелом навіть не залишали слідів. Випадки ж ставали все рідшими, проте лише донедавна. До приїзду Ангеліни. Чи ж розуміла дівчина, що вона й стала причиною активізації дій мисливців? Чого ж такого мисливцям насправді потрібно?