Розділ 22

Життя завжди сповнене сюрпризів. Чи не кожна людина рано чи пізно розуміє це. Як і той факт, що всі плани котяться в нікуди, тож нікому вони й непотрібні.

Чи мріяла Ангеліна про те, що вакансія виявиться справжньою? Чи сподівалася, що їй так пощастило, бо хтось близький доклав до цього руку? Так. У своїх думках дівчина вже знову сиділа в офісі. Великому такому, просторому, з панорамними вікнами та чудовим краєвидом на центр міста. Ангеліна б сиділа за столиком, що був би трішки віддалік від цих вікон, поруч з новими друзями. Кожної обідньої перерви та після закінчення зміни вони галасливою зграйкою вибігали б з будівлі та веселилися. Весь день також не минав би без посмішок, а робота на цікаві для неї теми приносила б лише задоволення.

Але то були лише мрії чи то пак просто плани, яким ніколи не судилося здійснитися. А все чому? Через ідіотського «Ханера», велику команду людей, що з якогось дива вирішили, наче вони керують цим світом і їм вирішувати кому жити, а кому ні.

Нарешті Макс їй усе розповів. Але чи хотіла вона це чути? Незнання тепер їй здавалося дорогоцінним подарунком, який у неї так довго не хотіли забирати. Проте Ангеліна не шкодувала. Все ж краще знати про те, чого боїшся все, чим залишатися в незнанні.

Чи розказав же їй Макс кожнісіньку дрібничку? Звісно, що ні. Не те, щоб давній друг не хотів цього, але їх машина ще годину тому під’їхала до автовокзалу Ужгорода. Точніше не зовсім так, але в подробиці не вдаватимуся. Хіба то цікаво? Он значно цікавіше те, що Ангеліна крутила в руках закордонний паспорт, весь час позираючи на годинник. Казали, автобус може запізнитися, але вона не очікувала, що таке дійсно буває.

Ніколи не бувши закордоном, Ангеліна наївно вважала, що Європа - це райське місце, де все по правилах і за годинничком. Проте не встигла вона ще навіть виїхати автобусом Ужгород-Кошице, як вже почала сумніватися у розповідях людей. То що ж буде далі?

– Ще немає?– підбіг дещо спітнілий Макс рівно за п’ять хвилин після того, як їх автобус мав уже відїжджати.

– Як бачиш,– невдоволено піджала губи і тут немов за помахом чарівної палички під’їхав довгоочікуваний транспорт.

Поки водії почали перевіряти квитки та нагадувати правила поїздки, Ангеліна вже встигла примоститися в затишному салоні автобуса. Аж примружилася від задоволення, коли вперше торкнулася сидіння. М’якесеньке, величезне – це саме те, що їй було потрібно після двох діб майже безперервного шляху. Знала, що план Макса заплутати можливих переслідувачів спрацював, але все ж хотіла б мінімізувати всі ті пересадки хоча б до трьох.

Макс бухнувся поруч, навалившись плечем на Ангеліну. Здавалося, не минуло й хвилини, але він вже солодко спав. Ну і як тут було бідній дівчині гарно всістися, якщо гора м’язів займала практично половину її сидіння? А ще ж так хотіла зрозуміти, чому вони їдуть ховатися кудись, коли Україна багата усілякими цікавенькими місцями.

Макс сказав, що вони мають побачити одне особливе місце. Щось типу там все з’ясується. Але куди вони їдуть так і не розповів. Звісно, що Кошице – це не кінцева зупинка їхнього маршруту. Їх же ще буде ого-го. Тож вже нехай собі спить, розвалившись на її сидінні також. Він і так за цей час зробив для неї чимало, тож заслуговує хоча б на кілька годинок спокою.