Розділ 19

Думки, думки, думки…як же часто їх хочеться просто позбутися. От справді, просто взяти й викинути подалі та забути куди. Але Ангеліна не могла зробити цього. Надто близьким до серця було все, що вона почула.

Це все настільки виводило її з рівноваги, що вона реально почала задумуватися над словами Макса. А що, як він має рацію? Можливо, її ім’я дане їй не просто так? Маячня якась, але все ж…

– Ні. Нііі!!!– закричала Ангеліна, привертаючи зайву увагу.

В той момент вона вже не була собою. «Божевільна»,- подумали б люди і не помилилися. Все її життя не зовсім, але таки виявилося обманкою, а жахлива таємниця переслідує дівчину по п’ятах, загрожуючи життю. Таке важко витримувати на самоті. Та й не залишилося в неї практично нікого. Дівчині здавалося, що її зрадили всі, кого вона знала. І на превеликий жаль, це були не просто здогадки.

Вона йшла по підземному переходу, вкотре згрібаючи долонею норовисте волосся. Прості спортивні штани розвівалися від протягів, а футболка не давала бажаного тепла. Ангеліна час від часу щулилася, все сильніше загортаючись в теплий кардиган і знову поверталася до злощасного волосся. Дівчині хотілося просто зараз взяти ножиці й позбавитися довгих локонів разом з усіма бідами й проблемами, але навіть цього не могла зробити.

– Ангеліно,– просто згріб дівчину в обійми Макс, що вже кілька годин блукав поруч з метро, визираючи її.

Ангеліна просто не втрималася. Поринула в теплі обійми, поливаючи светр давнього друга рясним потоком сліз. Вона не плакала вже багато років – ще напевно зі смерті матері, але зараз знову не витримала.

– Він…знав…Не…захистив,– бурмотіла дівчина, намагаючись пояснити щось Максу, але насправді йому вже давно було відомо про це.

– Хоч і не час, але я маю тобі все розповісти,– перебираючи довге волосся дівчини, пробурмотів Макс.

Ангеліна м’яко відштовхнула друга й поглянула на нього своїми ясними блакитними очима. В її погляді читалося нерозуміння. Адже справді, хіба не він ще лічені години тому казав, що вона має все зрозуміти сама, побачити справжній світ? То що змінилося? Інформація, яку випадково розповів її батько не могла «зняти рожеві окуляри».

– Все почалося значно раніше, ніж ти можеш собі уявити,– зітхнув Макс, тримаючи Ангеліну за руку та ведучи її на поверхню. Його шепіт спершу здавався повнісінькою нісенітницею, але в ньому було стільки болю, що Ангеліна вірила кожнісінькому слову.– Охоронці спершу не були потрібні нікому й просто жили собі звичайнісінькими життями. «Ханер» же вирішив, що це занадто для них і почав відстежувати «споріднених», як ми їх називаємо. Це спричинило…

З правого боку Максу прилетів удар по голові. Він похитнувся, але втримався на ногах, готовий оборонятися.

– Тіме? Що ти..?

– Думаєш, що все так легко? Можна псувати чужі життя, маючи якісь дурнуваті підозри?– у класичному костюмі та з прилизаним волоссям Тім був абсолютно не схожим на себе.

– А вбивати людей за те саме по-твоєму можна? Хоча ні, стривай, їх же навіть підозрювати не було за що!

Макс з Тімом зчепилися, щедро даруючи одне одному удар за ударом. Ангеліна навіть втрутитися не могла, настільки вони захопилися. Злість потрібно було виплеснути обом і дівчина не знала, як це зупинити, поки нарешті не помітила одну важливу деталь.

– Тіме? А чому це ти в костюмі?– крикнула Ангеліна, поволі підіймаючи з підлоги маленьку коробочку.

Звісно, її ніхто не почув, настільки затятою була бійка. Але як тільки вона почала поволі відкривати вмістилище для прикраси, хоч і не надто коштовної, проте дуже красивої, все раптом зупинилося.

– Не смій чіпати каблучки,– проревів Тім, відштовхнувши Макса від себе подалі та на ходу вирвавши коробочку з її вмістом із рук Ангеліни.

– То ти збирався вчора зробити пропозицію?

– А що по-твоєму у костюмі можна лише вбивати чи що? Дістали вже обоє. Той розкопує, ця доносить, але хоч би хто підійшов і прямо запитав, що відбувається насправді.

– Я збиралася, але…

– Та кого цікавлять твої «але»,– скривився Тім, перевіряючи свій ніс чи немає перелому.– Через тебе мене звільнили. Буквально ні за що. Хоча стривай, ні, не ні за що. Це ж я дійшов до розгадки, привів Макса до «Ханера». Але кого це цікавить, правда?

– То ви діяли разом?– поглянула на давнього друга.

– Зовсім ні,– сплюнув кров Макс, підводячись із землі.– Сам винен, що не довіряв нікому й нічого не розповідав. Якби розказав все від початку й до кінця, тебе не підозрювали б.

– Ой, справді? А я ж бо не знав. Ось так просто все тримав у власній голові. Кому як не тобі відомо, що в них є свої люди повсюди. У відділку також є кріт. І якщо не помиляюся, навіть не одна людина. Тож з якого дива я повинен зрушувати справу з мертвої точки, якщо її одразу хтось там і замне. Як знаєте, я не поліцейський, а консультант і повноваження в мене не безмежні.

– Тоді що ти робив у тій будівлі?– промовила дівчина, чомусь подумки готуючись прийняти найбільший удар у своєму житті. Словесний, але все ж не менш тяжкий.

– Ксеня випадково помилилася з адресою і сказала мені приїхати туди, коли ми були в парку. Я зайшов поглянути й зрозумівши, що там нікого немає, сів у ліфт та поїхав. Мені розповіли про постріли в будинку лише через годину, сам же їх взагалі не чув.

– А хатинка?– долучився долучився до допиту Макс.

– А що хатинка?

– Ти перехопив нашу розмову?

– Та на біса мені це було потрібно? Почув про можливе місце злочину перед зустріччю з Ксенею. Вирішив приїхати на п’ять хвилинок, все ж, важливий день мав би бути,– стиснув Тім в руці коробочку з каблучкою.– А тут ти зі своїми підозрами й необгрунтованими звинуваченнями взяв і зіпсував мені такий чудовий день. Через тебе ще й відчищатися мусив. Але обличчя то не сховаєш.

– Пробач.

– Та запхни в одне місце свої вибачення,– розвернувся Тім і пішов геть так само раптово, як і з'явився.

– Ну вже все трішки простіше,– посміхнувся Макс, світячи вибитим переднім зубом.