Розділ 18

Погодьтеся, не приємно просинатися під крики сусідів. Тоді швидше виникає думка про те, чи варто втрутитися й примирити нарешті затятих сперечальників, ніж про те, чим би хотілося поснідати.

Цього ж дня люди прокинулися саме під крики не кого іншого, як Підгірняків. Уявляєте, Ангеліна, яка завжди вважала, що підвищивши голос нічого не зміниш, хіба лише зірвеш його, верещала, як скажена. Макар Якович же не відставав від неї, затято доводячи свою точку зору. Обоє немов танцювали дикий танок на краю прірви, бо їхня мова вже не мала жодних меж. Більше ніхто з них не приховував нічого одне від одного.

– Я приїхала саме для того, щоб знайти вбивцю мами,– проскочили спершу Ангелінині слова.

Далі розмова ж лише набирала обертів.

– Досить звинувачувати Тіма. Я довіряю йому більше, ніж будь-кому!

– Навіть більше ніж мені? Хоча чому ж я питаю, відповідь уже пролунала. Але хіба ти не знаєш, що на мене можна покластися. Я справді можу допомогти. За кілька днів мені вдалося знайти зачіпки, яких ви не могли отримати роками.

– Ти лише два роки тому закінчила навчання, тож що ти можеш знати про цю справу? І ніяких зачіпок так досі й немає, про що ти говориш? Часом нічого не приховуєш?

– Та я все ж про того твого ідеального Тіма,– все ж вирішила не розкривати Максову карту.– І він, до твого відома, закінчив навчатися не раніше за мене.

– Та скільки можна? Тім, Тім, Тім, Тім. Заспокойся нарешті й візьмися за нормальну роботу. Я не хочу зайве хвилюватися за тебе.

– То й не роби цього. Он спокійно не думав про маму. До цього часу навіть гадки не маєш, що стало причиною тих подій. Може про це краще подумаєш?

Ангеліна знову починала закидати батька звинуваченнями. Їй здавалося, що вона як ніколи зараз має рацію. Кожне слово, речення. Вона говорила все, що знала й не знала, збираючись чомусь завдати максимального удару. Але чи такої відповіді вона чекала?

– Твоя мама вела власне розслідування і точно знала вбивць,– прохопився врешті-решт і Макар Якович.

На цих словах запанувала тиша. Ангеліна дивилася на батька і не розуміла, як той, хто так ревно захищає її зараз, не втримав маму. Хіба не він казав, що здатен зробити все? Тоді ж чому не допоміг, коли мама так потребувала цього? Чому не поїхав за нею на вокзал, а зустрічав біля дому?Так, вона поверталася раніше зазначеного часу, хотіла зробити сюрприз, але міг же він чекати на вокзалі з самісінького раночку, хіба ні? Або подбати про охорону для неї.

Не сталося. Нічого з усього цього. І вже нічого також і не зробиш. Запізно. Занадто багато часу минуло з того моменту.

Ангеліна схопила сумку з тумбочки й побігла з квартири. Дівчина сама не знала, навіщо це їй. Можливо, потребувала спокою. Можливо, самотності. Але точно не чекала батькового колеги біля входу до під’їзду.

– Ангеліно? Щось сталося?– підскочив до дівчини Артур, намагаючись заспокоїти та розвідати щось.

– Забирайся геть. Бачити тебе не хочу,– Ангеліна все ще не тримала себе в руках і відштовхнула Арті подалі від себе.

На мить око дівчини вловило дивний кружечок срібного кольору, що вилетів з кишені поліцейського. Загадковий, мерехтливий під першими промінчиками сонця, але водночас досить невловимий. Арті здавалося не звернув на це уваги, ступивши знову до дівчини. Принаймні так їй здалося. Насправді нога чоловіка знову прикривала загадковий срібний кружечок від людських очей. Чи ж належав він до останніх? Ангеліні таке питання і на думку не спало б.

– Здається, вона знає,– промовив Арті, зателефонувавши по номеру, що вже давно був у його швидкому наборі.

– Та вже кілька днів як,– пролунало з динаміка, змушуючи поліцейського занервувати.

– Що мені робити?

– Нічого. Залиш це мені.