Розділ 17

Ангеліна летіла на електросамокаті по незнайомій дорозі, зрідка озираючись назад. Вона постійно картала себе за те, що взагалі полізла сюди. Кілька кілометрів від найближчого метро – так-так, однозначно вона тут ще не бувала. Ось і настав час пошкодувати про свою звичку обирати або авто, або метро. Тепер вона виявилася абсолютно не готовою до такого розвитку подій.

Біла машина знову з’явилася з-за повороту. Ангеліна хотіла б збільшити швидкість ще раз, але й так їхала на максимумі, а заряд вже закінчувався. Вона вкотре звернула у якийсь закавулок, проїжджаючи повз здавалося б покинуту школу. Невеличка доріжка була не найкращою для самоката, але вибору не було. Секунда і його акумулятор остаточно розрядився.

Ангеліна зіскочила на ноги й озирнулася, полегшено видихнувши. Позаду нікого не було, отже машина поїхала далі. Але, звісно, розслаблятися було не час. Вона підбігла до багатоповерхівок, проте двері виявилися замкненими. Ніхто так і не відповідав та не збирався їх відкривати незнайомці, а обманки про доставку не спрацювали. Залишатися на місці не можна було, тож Ангеліна побігла далі. Якби ж можна було проникнути на територію тієї самої школи… Жаль, що загорожа була такою високою і міцною.

Ще два квартали і дівчина опинилася поруч з закинутою фабрикою. Помітивши білу пляму, що вже давно стежила за нею, Ангеліна звернула до облуплених стін та розбитих вікон. Дистанція між ними все скорочувалася й дівчина втрачала надію. От тобі й вирішила навідатися до Тіма. І хай тепер хтось їй скаже, що він непричетний. Він в цьому замішаний з головою, але навчився вдало ховати це від людей.

Коли здавалося, що вже все втрачено й дівчина, насилу переводячи подих, спинилася, приречено чекаючи на переслідувачів, з’явилася вона. Ця пречудова машина синюватого відтінку опинилася саме між ними й відчинила свої дверцята для бідненької Ангеліни Макарівни Підгірняк. Остання ж недовго думаючи миттю заскочила до салону й авто зірвалося з місця.

– Я думала, ти помер,– без зайвих прикрас промовила Ангеліна, в душі радіючи присутності Макса поруч.

– Не дочекаєшся. Тіму ще далеко до мене.

– То це таки був він?

– Не впевнений, проте більше всього так. Він би зі мною не зчепився, якби був ні при чому.

Або ж то просто було звичайне непорозуміння, в яке Ангеліні аж ніяк не хотілося вірити. Вона вже вибудувала теорію змови, першу з того часу, коли приїхала сюди. А це означало, що варто перевірити всі підозри і лише тоді, коли жодна зачіпка себе не виправдає, повертатися до самісінького початку. Звісно, прямого досвіду з безпосереднім розслідуванням місця подій у неї ще не було, але вона встигла перевірити таку «схему» вже не один раз.

– То скажи мені, як ти взагалі примудрилася привернути увагу «Ханера»?

– Кого-кого?

– То ти навіть гадки не маєш у що влізла? Як у старі давні. Але щось татка поруч вже не бачу.

– Навіщо він мені? Сама розберуся зі своїми проблемами.

– О так, звісно, ти ж так гарно впоралася з усім сама, що довелося витягувати в останню секунду,- хмикнув Макс, скеровуючи машину у вузесенький провулочок та глушачи мотор за баками для сміття.

– По-перше, якщо так хотілося, то допоміг би з самісінького початку. А по-друге, я про це не просила.

– Звісно-звісно. А той погляд? Такий переляканий, наче тоді, коли ти в дитинстві видерлася вперше на дерево й не могла злізти.

– Ой так-так. Ти б на себе краще подивився,– скривилася Ангеліна, вірвертаючись до вікна. Аж раптом, немов стрепенувшись, вона підскочила й розкинувшись на своєму сидінні, зазирнула прямо в очі Максу.– А ти нічого не хочеш мені розповісти?

– Я? Чого б це? Те, що тебе цікавило ти знаєш. Ми ж колись практично нічого одне від одного не приховували. А потім ти чомусь почала уникати мене.

– Серйозно? А хто сказав, що товаришував зі мною тільки через те, що хотів випитати, що я знаю.

– А ти наче така свята й згарячу ніколи подібного не говорила. Ну пробач, якщо образив. Але ми перестали спілкуватися через тебе. Сама ж почала десь зникати й уникати мене.

– Це я почала?- аж скрикнула Ангеліна та миттю остудила себе.– Давай не будемо про це. Краще розкажи но мені, хто ж такий чи що таке цей «Ханер»?

Макс на секунду застиг, а тоді почав пробігатися поглядом по всьому навколо, немов шукав десь тут відповіді. Парадокс, але на смітнику не багато чого й знайдеш. На диво чистеньке місце трапилося. Та і в салоні авто була пустка, в порівнянні з машиною Арчі.

– То ти нарешті щось скажеш чи так і мовчатимеш всю дорогу?– не витримавши, запитала, коли автівка Макса знову зірвалася з місця.

– Тобі куди? Так і не знаю, де ви тепер живете,– безтурботно промовив Макс, неначе щойно не намагався десь видобути скупу відповідь на Ангелінине питання.

– Їдь до метро на Печерській,– кинула, не відводячи прискіпливого погляду від колишнього найкращого друга.– То ти таки розповіси щось? Сам же казав на пагорбі, що я маю знати. Тепер розповідай що. У будь-якому випадку сам бачиш, що я себе вже втягнула у все це.

– Я вже тобі говорив, але ти ж не повірила. То чому ж вислухаєш тепер?

– Ти знову за ту маячню про ангелів?

– А про що інше? І то не маячня, до речі, а чистісінька правда. Чи ти думаєш, що Тіма, консультанта з надприродного, запросили б до цієї справи, якби це були звичайнісінькі вбивства?

– Ну…ні.

– От і я про те. Зніми нарешті вже свої рожеві окуляри реальності й відкрий для себе той інший світ правди. Тоді й приходь до мене за відповідями, бо зараз жодна з них тобі нічогісінько не дасть,– зосереджено дивився на дорогу, ведучи машину. Кілометр за кілометром. А тоді, наче нічого не сталося, зупинив машину та щиро посміхнувся. Як колись. Тією самою посмішкою, яку Ангеліна полюбила.– Сподіваюсь, таки зумієш. Бувай.