Розділ 16

Зовнішній вигляд оманливий – це загальновідоме правило, якому навчають ще змалечку. З часом ти починаєш його розуміти, але поки не настає певна мить до кінця не усвідомлюєш його суті. Ангеліні ж вона відкрилася саме тієї секунди, коли вона перетнула поріг здавалося б звичайнісінької та нічим непримітної  будівлі.

Перше, що кинулося в очі, коли вона зайшла туди – це величезне фойє. Звісно порожнє, але від цього не менш вишукане. Навпаки – пустота надавала цьому місцю якоїсь більшої ваги. Здавалося, немов це не просто фойє, а перехід в інший світ. Нікому не відомий світ зі своїми законами й правилами.

Але ні. Це було фойє київського будинку, що розташовувався не так і далеко від парку Нивок. Величезна зала вражала й створювала той самий контраст, що був для Ангеліни немов нагадуванням – перестати довіряти власним очікуванням і бути більш відкритою до того іншого, справжнього світу. Можливо навіть переосмислити попередні припущення, але на все свій час.

Поки ж Ангеліна ніяк не розуміла, куди рухатися далі. Був вибір або піти дослідити куди ведуть темні коридори, або піднятися сходовим майданчиком чи скористатися ліфтом. Підійшовши до останнього варіанту полегшено видихнула, адже більше всього Тім піднявся саме за допомогою нього і зупинився на всього лише четвертому поверсі. Туди то вона й піде, але сходами, щоб не привертати зайвої уваги.

Швидко закрокувала вгору. Ангеліні здавалося, що її немов щось підганяє в спину, адже такої легкості після нечувано складного дня ще не відчувала. Ось за спиною вже й позначка «3». Сповільнившись, дівчина обережно прочинила двері та вийшла до такого ж пустого коридору, як і було фойє.

Вона могла б, звісно, зависнути на місці та прислухатися, де знаходяться люди або той самий Тім, але це було ні до чого. Трішки правіше почулися постріли. Двічі. Тоді знову. Так само двічі. І останній, напевно, контрольний. Хоч вона й не чула, але приблизно такі самі лунали й на їх вулиці, коли мама поверталася з відрядження додому. Сумнівів навіть не було, що сталося нове вбивство з до болю знайомої серії.

Не думаючи ні про що, Ангеліна побігла. Туди. Не сподіваючись. Без страху. Без віри також. Вона мусила побачити. Мала зрозуміти, хто за цим всім стоїть.

Але там знову було порожньо. Залишилося лише кілька зламаних стільців. І жодного додаткового сліду. Наче це все було не кілька секунд чи максимум хвилину тому. Наче це все було не тут. Але більше варіантів не залишалося. Всюди було порожньо.

Ангеліна, немов скажена, бігала коридорами та зазирала до кожної кімнати. Нікого. Нічого. Зламані меблі, запилюжені, часом навіть вкриті пліснявою та павутиною. Ось, що залишилося на цьому поверсі.

Хоча вона могла б оббігти й інші, проте на успіх не розраховувала. Ангеліна просто відчайдушно кинулася до вікна на весь її зріст та побачила зляканий погляд Тіма. Чомусь навіть жодного сумніву не було, що він побачив дівчину й що саме він стоїть за всім цим.

Ангеліна кинулася до ліфту. Тупцяла по міцному металу поки той їхав донизу й вилетіла як тільки стулки розкрилися. Але Тіма не було. Ні його, ні брунатної машини. Таки поїхав, не давши жодних пояснень. Але чи зміг би? Щоб скоювати вбивства абсолютно не зв’язаних між собою людей логіки не треба. Психопатам точно. А в Ангеліниній голові він вже став таким.

І знову з’явилися думки про Макса. Невже вона справді втратила і його також?

– Це Тім. Це все він,– тремтячим голосом промовила Ангеліна, забігаючи у батьковий кабінет. Її стурбований погляд стрибав по добряче знайомих стінах, не в змозі зафіксуватися на чомусь одному. Надто багато вражень. Надто багато емоцій.

– Все добре?– зазирнув Арті, що біг за дівчиною ще від його столу. Ангеліна таки виглядала не дуже, якщо змусила ввірватися до кабінету начальника, який цього ой як не любить.

– Зникни,– водночас гаркнули Ангеліна з батьком й на секунду на душі дівчини немов потеплішало. Ех. Це ж було як в старі добрі часи.

– Це все Тім. Я стежила за ним ще з будиночку. Ці постріли. П’ять. Одне за одним. Вони пролунали якраз тоді, коли приїхав він. А якщо жертви справді зникають і крім нього там нікого не було, то все очевидно.

Ангеліна важко дихала, борючись з новим нападом, перший з яких стався у її шістнадцять. Біль, відчуття зради, страшенна туга й бажання одним помахом руки повернути щасливі години життя – все накотилося водночас. Як і колись. Не раз. Але цього разу поруч знову був тато й тепер він вже був не тим. Це була скеля. Непробивна. Могутня. Тепер він не міг піддатися імпульсивності та підозрам, як колись. Велика влада вимагає великої відповідальності.

– Тихше, тихше. Заспокойся,– підбіг Макар Якович Підгірняк до дочки.– Цього не може бути. Він з нами вже понад чотири роки. І лише коли прийшов Тім, справа зрушила з місця.

– А чому він не може грати на два боки? Що йому заважає підкидати вам крихти, аби відвести від себе підозри?– Ангеліна від обурення миттєво взяла себе в руки.

– Бо він бачив. Того дня він був поруч зі мною,– зітхнув Макар, зі сльозами на очах, але не менш могутнім голосом, який лунав ще потужніше.– Тім був ближче до твоєї мами, ніж я. Думаєш, дитина, яка це пережила, змогла б перейти на інший бік?

Ангеліна затихла. Її очі також почали застилати сльози, розмиваючи картинку перед нею. А разом з цим розвіяли всю сітку злочинів, які дівчина встигла прив’язати до Тіма – тієї самої людини, яку в душі просто ненавиділа і хотіла б звинуватити у всьому. Але чи потрібно? Чи має вона в даному питанні рацію? Можливо, варто було б навіть запитати про все у нього самого?