Розділ 14

У більшості випадків люди говорять щось таке, що насправді не мають на думці. Дуже часто їх переповнює злість і вони намагаються у відповідь вдарити так болісно, як тільки можуть. А часом вони просто хочуть захистити тебе, випадково не підставити й тоді от починається справжня гра під назвою: «А спробуй-но здогадатися». І Ангеліна це розуміла. Ну а те, що повідомлення саме від Макса – вже було вкрай очевидним, адже з нею досі так ніхто в Києві і не познайомився.

«Приходь до нашого місця. І сама знаєш що» - повідомлення з цікавих. Найбільше ж привернула увагу Ангеліни саме друга частина. Щось Макс геть загрався, бо вона не мала ані найменшого поняття про що він взагалі. Хоча більше їхніх місць вона то й не знала. Було в неї кілька своїх улюблених, але там рідко бував Макс і він навряд чи б назвав їх такими.

Та й давній друг більше любив потайливі місця, де були хіба лише випадкові перехожі. А таких у Києві було вкрай мало. І Ангеліна радче поїхала б поглянути на скляний міст, ніж на якесь засохле болото за межами Києва. Макс же ще й побігав би по зеленкуватій травичці, що почала рости на тому місці й таки знайшов би залишки бруду та обляпався б ними по вуха. Ех, таким він був завжди. Про одяг чи взуття Макс не дбав ніколи. Головне, щоб було цікаво та з хоч і невеличким, проте екстримом.

Ангеліна настільки задумалася про це місце, що отямилася лише коли вийшла з метро на поверхню. Кілька магазинів швидкої їжі, звіддалік помітний магазин подарунків та ще кілька квіткових – це те, що вона любила в цьому місці. Чому? А все досить банально – тут практично не було людей. Їх було достобіса багато там далі, де починали йти лінійки супермаркетів першої величини. Тут же просто проходили повз, зупиняючись вкрай рідко.

А от якщо потрібно було пройти прямо, звернувши трішки праворуч, то очам відкривалася неймовірна оаза. В Ангеліниній голові складалася асоціація саме з цим словом, адже Київ на станції метро Нивки більше нагадував пустелю й цей маленький куточок краси був справжнісінькою насолодою для відпочивальників. Озерце, оточене могутніми деревами з густими кронами приваблювало відпочивальників особливо в найспекотніші дні.

Скільки себе пам’ятала, Ангеліна ніколи не могла знайти в цьому парку порожню лавку. Завжди всі місця були зайняті, а деколи доходило й до того, що були невеличкі черги. Тому дівчина завжди проходила трішки далі – туди, де за невеличким пагорбком ховалася дрібна хатинка, яка колись була магазином. Хоч трішки й поруйнована часом, вона була дуже затишною. З неї, практично сховавшись від усіх і всього, можна було спостерігати за озером, людьми та просто відпочивати.

– Не думала, що ти тут будеш,– Ангеліна ступила в хатинку, дивлячись на знайому постать в пальто.

– Я також,– по букві процідив Тім, обертаючись. Було в його погляді здивування й водночас якийсь переляк. Не схоже, що відправник він.

– Що ти тут робиш?

– Я? А що я роблю по-твоєму?– тягнув він час, озираючись по сторонах, наче дитина, що накапостила. Але це було щось набагато серйозніше.– Люди повідомили, що бачили тут боротьбу та чули постріл, але коли прийшли, нікого вже не було.

– Де ж тоді поліція?

– Забула, що я вона і є?– його посмішка так нагадувала щенячий оскал.– Був поруч, тому прийшов першим. Та й що вони взагалі зроблять? Тут потрібен спеціаліст.

– Окей, якщо ти такий розумний, то будь ласкавий, скажи, що ж тут сталося.

– Ну все досить просто. Тут були двоє. Вони домовилися зустрітися, але очевидно хтось запізнювався, тому перший довго тупцяв кімнатою,– присів Тім, вказуючи на свіжі сліди, що вкривали мало не кожен міліметр підлоги.

– Чому ж почалася бійка?

– Можливо, посварилися, щось не поділили. Мені звідки знати?

– Ти ж спеціаліст,– Ангеліна виділила останнє слово, з насмішкою дивлячись на Тіма.

– Спеціаліст, а не Ванга. Я що тут повинен проводити спіритичні сеанси й викликати духів, щоб розпитати в них, що сталося? Тоді чому ж ти, Ангелику, не піднімешся на небеса та сама не розпитаєш про все?

– Ха-ха. Як смішно,– скривилася Ангеліна, вмикаючи ліхтарик на телефоні та освітлюючи все міліметр за міліметром.

Чесно кажучи, вона не так вже й сильно прагнула поспілкуватися з Тімом. Ангеліну більше цікавило, чому він тут, якщо судячи з останніх новин біля тридцяти хвилин тому сталася нова стрілянина на іншому кінці міста. Але свої підозри вона не хотіла озвучувати. Як, власне, і того, що зараз всією душею хвилювалася за Макса.

Коли вона зайшла до будинку та побачила постать, то гадала, що це стоїть її перше кохання, а не дурнуватий Тім. Адже саме тієї миті дійшло, що вони часто приходили сюди, коли Макс втратив свою маму. Ангеліна тоді настільки хотіла допомогти забути йому весь біль, що в результаті й сама викинула спогади з голови. А вони взяли й повернулися саме тоді, коли Тіма бачити й близько не бажала. Рятувала лише напівтемрява.

Але це було не надовго, адже з’явилося неприємне передчуття. Повідомлення було точно від Макса, а це означало, що він би чекав Ангеліну. Ці сліди могли бути його. А боротися за життя також міг Макс. І якщо все сталося так, як і минулих разів, то невже його вже немає? Як Ангеліна могла спізнитися? І тоді цього разу експерт з таких злочинів і є їх винуватцем? Невже це все й справді було рук Тіма?