Розділ 13

Часом хвилини тривожного очікування тягнуться цілу вічність. Ти не можеш знайти собі місце, збитий зі шляху міріадами думок. І вони все накручують і накручують ті самі струни душі, не даючи розслабитися ані на секунду. Та раптом настає момент, коли бац і здається, що серце розірветься на дрібнесенькі шматочки, а потім поволі саме збере себе назад. Тільки тоді ти вже не будеш таким як раніше.

Ангеліна пережила це на власному досвіді саме того дня, ховаючись поміж дерев. Вона сиділа на холодній землі, сховавшись за розлогим стовбуром і вслухалася в те, що відбувається зовсім поруч на доріжці.

Їх було троє. Ні – четверо. Всі як один з сильними низькими голосами, що немов викликали вібрації в повітрі та змушували час від часу здригатися. І хоч було досить прохолодно, Ангеліна розуміла, що то було не від холоду. А що було б, якби вона їх ще й побачила…

– Ви троє за ним, а я ще тут подивлюся. Здається, з ним ще хтось був,– долинуло до дівчини вже збоку й вона обережно переповзла за іншу сторону дерева.

Кроки трійці швидко віддалилися й коли звуки стихли Ангеліна вирішила роззирнутися навколо. Піднявшись на досі тремтячих ногах, вона вхопилася за кору дерева. Здирала шкіру на руках й сама не помічала того, напружено видивляючись того самого четвертого. А його то й шукати було не потрібно. Спершу Ангеліна не вловила самотню статуру, що стояла поміж дерев зовсім поруч. Коли ж знову пробіглася поглядом, натрапила на пронизливий та водночас насмішкуватий погляд й досить добрий погляд. Ось тоді її сердечко й зробило дивний кульбіт, змушуючи сердечко зробити те, чого ніколи не було раніше.

Ангеліна все зрозуміла за секунду  й зникла за густими деревами, не припиняючи бігти. Звісно, що вона розуміла своє щастя та що їй трапився найдобріший з переслідувачів, але щось то тут відбувалося. І це все пов’язано з кафе, а кафе – з депутатом Канюхом, а депутат з її мамою й це була справа честі – з’ясувати, хто винен у всьому та куди зникли всі жертви.

– Ангеліно, що ти тут робиш?– з боку парковки почувся голос Артура, того самого, якого тато дівчини якось попросив забрати її з вокзалу.

– Я…ем…приходила помилуватися своїми улюбленими квітами,– викрутилася Ангеліна, хоча лише потім зрозуміла, що виправдовуватися то має він.– А що ти тут забув? Хіба зараз не робочий час? До речі, не підкинеш мене хоча б до метро?

– От чорт, вибач, маю їхати,– різко зірвався він, як тільки Ангеліна почала підходити ближче до його авто.

Дівчина здивовано відступила та витріщилася вже на порожнє місце. Сьогодні це почало ставати її звичкою. Та що ж з цими людьми не так – то дивні переслідувачі, то не менш загадкові давні майже знайомі. Можливо, Арті з ними? Тому він не дав наблизитися до машини? Арті не хотів, щоб Ангеліна побачила її пасажирів? А що, як вони таки догнали Макса?

Немов за сигналом в кишені дівчини завібрував телефон. І як тільки вона його не втратила, гасаючи по Ботанічному саду? Хоча важливішими були питання: хто взагалі може їй писати і що за дивний номер? Десь вона вже його бачила.

«Приходь до іншого місця. І сама знаєш що.»