Розділ 12

Часом зустріч з ідеалами, тими, ким захоплювався раніше, розчаровує. Ти чекаєш чогось неймовірного, небаченого, а виявляється, що все далеке до цього. Але те здивування, яке приходить, коли все якраз навпаки, не опишеш ніякими словами. Хоча ні. Можливо, щось та й знайдеться.

Ангеліна не чекала, що Макс встане й кинеться до неї в обійми. Навіть привітання від нього здавалося б їй зайвим. Хвилину, а то й більше вона просто дивилася на широку спину, яку прикривала традиційна величезна футболка. Лише зараз Ангеліна зрозуміла, що звук, який чула – це тріпотіння цього явно не дешевого матеріалу, що виникало від сильних подувів вітру. Але як і завжди, стандартно завихрене волосся немов жило окремим життям, не піддаючись жодному сторонньому чиннику.

Якби хтось зобразив це на полотні, вийшла б чудова картина. Ангеліна, немов якийсь ангел стояла у своєму довгому білому кардигані та Макс. Просто Макс. Адже він для неї тепер був ніким. Хоча стривайте, ні, у ньогобули відповіді на всі питання, тож тепер називаймо краще його людиною-розгадкою. Якщо, звісно, він таки розкриє власні секрети. Що доволі сумнівно, адже до цього часу навіть обличчям до неї не повернувся. О ні...це таки відбувається…

– Привіт,– посміхнувся Макс, пробігшись поглядом по Ангеліні. Вона неабияк змінилася з їх останньої зустрічі, як і він сам.

– При-віт,– протягнула Ангеліна, щиро дивуючись тому, що побачила.

Тепер перед нею був зовсім інший Макс. З попереднього його вигляду залишилася лише зачіска та дивний безтурботний погляд. Не залишилося ані граминки зайвої ваги, що змінилася міцними м’язами, яких не змогла приховати на кілька розмірів більша футболка. Як і не залишилося навіть натяку на низький зріст, який добряче (хоча й безуспішно) заважав займатися улюбленою справою - волейболом. Тепер вже не Ангеліна була вищою на кілька сантиметрів, а Макс. І його новий вигляд заворожував та не давав відвести погляду.

Так і стояли б обоє напевне ще досить довго, вивчаючи одне одного. Проте Ангеліна помітила дещо, що не змогло пройти повз її увагу. Дешевий сплав, кривуватий хрест, змії, що немов тримають мечі…

– Твій перстень. Хіба це не він?

– Де ти його знайшла?– одразу підскочив до неї Макс, хоч їх і так розділяла досить маленька відстань. Ангеліна похитнулася, проте він її втримав, вихоплюючи прикрасу з рук.

– У кафе. Я думала ти мені поясниш, що там сталося.

Макс спохмурнів і від дивної безтурботності не залишилося ні сліду. Його обличчя стало немов сталь, не пропускаючи жодної емоції назовні, але Ангеліна знала своє перше кохання як ніхто. Він нервував. І це був не просто безглуздий страх за прикрасу чи абсолютно небезпідставний - про її власника. Сталося щось набагато серйозніше, а що може бути серйознішим за ймовірне вбивство? Куди він взагалі вляпався?

– Може таки щось поясниш?

– А я думав це ти мені тут історійки розповідатимеш. З років восьми чекав, коли ж надзвичайна Ангеліна поділиться своєю найбільшою таємницею,– виявляється, Макс змінився не тільки ззовні. Цікаво-цікаво.– А ти? Що зробила? Хотіла відняти в мене право, яке мав з народження?

– Ти знаєш, що я в тебе була закохана всі ті роки? Невже це така велика трагедія? Я не збиралася забирати в тебе твоє життя. Можна подумати, я примушувала зустрічатися зі мною,– Ангелінине обличчя то відображало лють, то здивування, то взагалі просто застигало, бо дівчина не знала, що й думати.

– Про що ти взагалі мелеш? Кому ці байки розповідаєш? Ти ж стільки років вичікувала саме того моменту, коли зможеш забрати перстень собі. Стежила за мною, напрошувалася всюди, де був. А я, дурень, чекав, коли ж ти нарешті розповіси, хто така. Чи ти думала, що якщо ти з династії ангелів й у тебе навіть ім’я відповідне, високе, то тобі можна все? Цікаво, чому тоді перстень тобі передали лише зараз?

– А тепер замовкни й слухай мене,– як же Макс міг забути, що Ангеліна страх як не любить зволікати.– Якщо думаєш, що розповідатимеш ці дурниці та я куплюся, то ти сильно помиляєшся. Розповідай, що це за перстні й що твій дружок робив у кафе. Сам знаєш хто мій тато, тому довго не розпитуватиму. Все ж значно краще пояснити все нормально, ніж сісти за замах на вбивство як спільник.

– Цікаво, як доведеш?– Макс дивився на Ангеліну вже по-іншому. Десь у підсвідомості він вірив дівчині. Але звісно, не тому, що вона хоч слово скаже своєму тату. Він його завжди цінував за доброту й постійне бажання захистити. Як знав і те, що якщо Ангеліна скаже хоч слово, він не дасть їй продовжити безглузде (поки вона не прислухається до його слів) розслідування.– Невже підставиш?

– Можу зробити й таке,– люб’язно посміхнулася Ангеліна, хоч виглядала вона неабияк войовниче. Скуйовджене вітром волосся, грізний погляд, руки, стиснені в кулаки та з якогось дива бойова стійка, хоч ніхто нападати не збирався. Хіба лише словесно.

Але останні слова Макс пропустив повз вуха, адже понервувати було чого. Ангеліна мимоволі привела хвіст, а він чудово знав, що якщо за нею почали стежити, значить визнали загрозою і останніми днями зі знешкодженням таких особистостей ВОНИ не зволікали.

– Тікаймо,– потягнув він Ангеліну за руку до вже знайомого спуску.

Дівчина ж від раптовості забула про суперечку. Просто не до цього було, коли бігла з вершини пагорба, щосекунди ризикуючи впасти та відчуваючи приємну ностальгію. Але чи варто було? Адже Макс зізнався, що їх дружба для нього була практично нічим. А на дитячу закоханість практично наплював. Та й сам зізнався, що товаришував з нею через якісь дурниці про ангелів (треба ж таке вигадати…). І що їй тепер робити? Куди вони взагалі тікають і від кого? Невже це ті самі, що й тоді, але хіба не варто спинитися, щоб хоча б розгледіти їх обличчя?

– Варто розділитися,– практично не захекавшись промовив Макс, коли вони забігли за досить густий ряд дерев. Ангеліна ж, яка заледве дихала, погодилася миттю та не знайшла нічого кращого, як сховатися за тими ж таки деревами й спостерігати як віддаляється її перше кохання.