Розділ 11

Хоч би як люди не змінювалися, вони завжди повертаються в улюблені місця. Часом на хвилинку, а часом годинами просиджують, дивлячись на нічим непримітні речі, які саме для них мають надзвичайно велике значення.

Принаймні Ангеліна робила так. І зараз їй нічого не залишалося, як перевірити всі можливі місця, де вона могла знайти Макса. Дівчина навіть не сумнівалася, що в їх старенькій квартирці його не знайти. Звідти він переїхав ще до випуску зі школи, а куди вона навіть не цікавилася. Знала, що це також десь у Печерському районі. Навіть якось він розповів станцію метро, біля якої живе – Дружби народів.

Але й прекрасно усвідомлювала, що у його батька дуже успішний журнал та сітка прибуткових магазинів одягу, а сам Максим отримував пропозиції по роботі ще в шкільні часи. Доволі таки непогані. Тож існувала надто крихітна ймовірність, що вона його побачить в тому ж таки метро. А якщо оглядати ті кілька кварталів, то вона так нікого зі своїми ресурсами взагалі не знайде.

Тому, хоч і досить банально, але вирішила почати зі школи. Мабуть, якраз потрапила на перерву, адже всюди ганяла галаслива дітлашня, нагадуючи про власні шкільні часи. Якби могла, повернулася б туди й стерла цю дурнувату закоханість до Макса. Через неї втратила стільки всього. І це не тільки про час. Ангеліна настільки була захоплена Максом, що практично не спілкувалася зі своїми однокласниками. Коли ж зрозуміла власну помилку – було вже запізно. Всі мали свої невеличкі компанії, де вона була третьою зайвою, тож так і просиділа самотиною аж до випуску.

Гучно продзвенів дзвінок й за хвилину дітей на вулиці немов не було. Ангеліна посміхалася, спостерігаючи як останній хлопчик летить через все подвір’я з розстібнутим портфелем та злегка надірваною штаниною. Колись і Макс був таким – неуважним та розсіяним, але не тоді, коли це стосувалося волейболу.

Ангеліна таки підійшла до знайомого місця. Ноги чомусь раптово затремтіли й дівчина сперлася на стіну, ховаючись за виступом. Ніхто не мав її побачити. Це лише Ангелінина мить. Хоча ні – її та минулого, що все життя переслідувало дівчину по стопах. Час вже з ним нарешті зустрітися. Але…звісно, що його тут немає. Та й не повинно було бути. Адже це було її місце, а для Макса не мало значення, де грати у волейбол. Та й чи він взагалі грає зараз?

Востаннє поглянувши на колись таку рідну залу, Ангеліна вирушила далі. Кілька узвишь у Ботанічному саду завжди привертали увагу Макса. Ще з самісінького малечку, коли вони вирушили туди вперше з батьками. Якось Ангеліну, як більш відповідальну, попросили приглянути за Максом, поки вони розберуться з їжею. Але як дівчинка могла здогадатися, куди понесе її друга? За лічені хвилини він вже був на верхівці одного з крутих пагорбів. Ангеліна ж з якогось дива полетіла слідом.

Тоді вони так і сиділи на верхівці, милуючись краєвидом, що розкинувся перед ними. Київ здавався таким тихим та спокійним. Того дня Ангеліна вперше відкрила в себе страх до висоти і так само успішно його переборола. А все тому, що поруч був він. І коли вдалині замайоріли постаті батьків, він не побіг, залишивши її на одинці, а зліз вниз, перевірив все й піднявся назад за Ангеліною.

Вони спускалися пліч-о-пліч й Макс постійно підтримував дівчину. А потім часто поверталися сюди. Тут він був і тоді, коли дізнався, що його мами вже не буде поруч. Ангеліна просто сиділа з ним. Мовчки. Нічого не примушуючи робити та не заспокоюючи. Йому просто потрібен був час і вона це розуміла. Чому ж пізніше не побачив цього він, коли дівчина так потребувала присутності Макса поруч?

Ангеліна поволі пройшла до знайомої стежки та поглянула на ті самі три узвишшя. Здавалося, нікого на них немає, проте така вже була обманка. З доріжок не можна було нікого побачити – надто високими й крутими були пагорби. Залишалося лише лізти наверх і Ангеліна була абсолютно не проти. Швидкими кроками, підіймаючись по невеличких виступах та тримаючись за все підряд, вона знову це зробила.

– Ну привіт,– тихо промовила, міцно стискаючи перстень.