Розділ 8

– Тім?!– не стрималася й викрикнула досить гучно, мимоволі забувши чому взагалі тут.

Високий блондин ходив по кафе, як у давні часи, у зім’ятому спортивному костюмі, поверх якого було накинуте легке пальто. Він здавався майстром своєї справи, принаймні зосереджений вигляд і погляд спеціаліста говорив про це.

– Ангеліноо. Ну привіт,– посміхнувся він так безтурботно, немов вони з Ангеліною були найкращими друзями.

– Що ти тут робиш? Це ж місце злочину.

– А ти швидко. Ми цього ще ніде не розголошували.

– Маю власні джерела,– чомусь гордо підняла голову й з викликом поглянула Тіму в очі.– То що ти тут робиш? І що значить «ми цього ще ніде не оголошували»? Щось я не чула, що ти працюєш у поліції.

– А я й не працюю. Хоча це ще з якого боку подивитися. Мене запросили консультантом з надприродного.

– Чого-чого?

– А ти думаєш як тіла зникають? Бо навіть найкрутіші ілюзіоністи такого не зроблять. Тут задіяно щось значно більше й поки важко визначитися, що ж саме.

– Ну звісно, як же інакше. І що ж ви шукаєте – магічні сліди від заклинань чи загублені чарівні палички? Або може якихось звірят з унікальними силами?

– Це тобі не іграшки. Не можна насміхатися з невідомого.

– О, невідомого значить. То чому ж ти консультант, якщо нічого про це не знаєш?– запитала, ретельно оглядаючи місце події.

Тім махнув рукою й пішов далі, забувши, що фактично пропустив Ангеліну на місце злочину. Звісно, можна було скористатися посвідченням журналістки, яке вона досі тримала при собі та сподіватися на удачу, але так було значно простіше. Ще й сприяло те, що поліцейські, які приїхали на місце злочину, Ангеліну ніколи не бачили.

Тому, поки була можливість, дівчина ще раз пробіглася поглядом по кафе. І як не дивно, хоч знала про те, що тут стався злочин, взагалі не бачила ознак цього. Лише зграйка поліцейських, поодинокі сліди крові й Тім, що всюди нишпорив та здавалося, був місцевим авторитетом, вказували на те, що тут взагалі щось було.

Саме кафе також майже ніяк не змінилося з останніх її відвідин. Лише стало трішки сучаснішим, зі своїм інтерактивним меню. Навіть здалося, що столики все ті ж, що й раніше, хоча відколи була тут минулого разу, минуло вже майже десять років.

Офіціантів якраз допитували, коли Ангеліні здалося, наче під одним зі столиків щось зблиснуло. Намагаючись не викликати підозр, дівчина присіла на диванчик з сірою оббивкою і озирнулася. Всі були поглинуті власною роботою, тож на неї ніхто навіть і не зважав. Легко зісковзнувши з диванчика під стіл, дівчина схопила загадкову річ й знову сіла наче ні в чому не бувало.

– Ангеліно? Що ти тут робиш?– гучний голос батька дівчини не можна було не почути. Навіть поліцейські, що стояли до нього спиною, мимоволі виструнчилися, продовжуючи опитувати свідків.

Захотілося сповзти назад під стіл і відсиджуватися там доти, поки тато не піде з кафе, але Ангеліну вже помітили. Поволі підвівшись, дівчина посміхнулася тату та обійняла його, щиро радіючи довгоочікуваній зустрічі з ним. І нічого страшного, що вона відбулася зовсім не там, де планувалося. Хоча знаючи те, що Ангеліна влізла в цю справу, незабаром для неї буде закритий вхід на будь-які місця злочинів.

Макар Якович кинув кілька доручень Семену й Антону, що були його надійними помічниками ось вже багато років й впевнено закрокував до виходу. Ангеліна ж поплелася слідом, знаючи, що розмови не уникнути.

– Не смій потикатися в такі місця. Я не хочу втратити ще й тебе.

Хоч це й було досить жорстко, коли Макар Якович Підгірняк подивився на доньку, в його очах стояли сльози. Начебто минуло небагато часу, але вона так виросла, так змінилася і була так схожа на свою маму… Те саме світло-русяве волосся, що виблискує під променями сонця. Ті ж блакитні очі, що таять в собі незбагненну таємницю, якої більше всього поки не знає й сама їх власниця. Та ж невеличка родима пляма у формі пів місяця на лівій стороні шиї. І такий же вольовий характер, коли як би не хотів, на місці не втримаєш. А він хотів би…

Коли доньці виповнилося лише шість, його дружина захопилася якоюсь справою. Таємниця мучила її днями й ночами і хоч як би кохана Анна не опиралася цьому, вона не могла не розкопувати все більше й більше. Макар Якович же ніколи не розпитував про це, поглинутий власною роботою. Та й спинити її не намагався. А коли ситуація загострилася, робив все, що лише міг. Навіть зайшла мова про розлучення, хоч як навіть думка про це не краяла його серце.

Проте це стримало лише на короткі дні, а потім це дурнувате запрошення незрозумілої подруги, про яку кохана ніколи не розповідала. Вона не змогла не поїхати. І це була її остання подорож. Анна таки знайшла щось, що змінило хід її розслідування, але та правда пішла за нею по п’ятах. Вже не дружина була за крок від неї, а розгадка за крок від коханої. І обидві другий крок зробили надто швидко.

Якович не міг допустити повторення ситуації. Тільки не з любою донечкою, якої стільки часу не бачив. Хотів уберегти – відіслати якомога далі від епіцентру небезпеки, а вона повернулася у найкритичніший момент. Не вгледів. А тепер навряд чи маленький ангелик захоче знову поїхати так далеко від рідного дому. І він її розумів. Як і знав те, що вплутається в цю справу, якщо залишиться. Був лише один спосіб – недопускати її до справи й відгородити від будь-якої додаткової інформації.

– І взагалі, хіба не думаєш, що тобі краще повернутися до Львова. Там в тебе є робота, життя. А тут що?- намагався навести переконливі аргументи, але яка в біса переконливість, коли сум за коханою та радість від зустрічі з донечкою злилися воєдино.

– Ти,– тихо промовила Ангеліна, яка в думках Макара назавжди залишиться тією маленькою дівчинкою, першим словом якої було «тато».