Розділ 7

Як тільки вони під’їхали до одного з небагатьох одноповерхових будиночків на Хрещатику, Ангеліна хутко вискочила з машини. Дівчина не хотіла, щоб Арті за нею простежив. Але через поспіх все ж обрала місце, від якого до кафе залишалося близько сотні метрів. Вона злегка сумнівалася, що він піде за нею, проте розуміла, що в будь-якому випадку виграла трішки часу. Адже Арті машину припаркувати десь та й доведеться.

Давненько ж Ангеліна не була на Хрещатику… Років зо два так точно. Але тут майже нічого не змінилося. Хіба лише щось закрилося, а якісь нові заклади відкрилися. Загадкова атмосфера казки, з рядами дещо химерних, але дуже красивих будинків, однозначно залишилася й причаровувала дівчину неначе вперше.

Ангеліна поспішала до потрібного кафе, дивуючись тому, як ноги самі її ведуть. Просто вперед, постійно звертаючи в якісь закавулки і дворики. Але дівчина, як ніхто, знала, що вийде до потрібного місця. Така вже була магія Хрещатика. Коли малою, а потім вже в університеті бродила тут, вишуковуючи нові цікаві місцини, то часто думала, що загубилася. Але просто йшла далі й виходила майже там, звідки починала власний заплутаний маршрут.

Повернувши ще раз, Ангеліна побачила яскраві гірки у формі кораблика, гойдалки та куточок юного скелелаза. Дівчина пам’ятала, що десь біля цього дитячого майданчика й було кафе. І як би вона не хотіла викинути його з голови, просто не зможе. Адже там було її перше побачення. Перше дурнувате побачення, про яке вона мало не забула, а потім панікувала так, наче від цього залежало її життя.

Дивина та й годі, але тоді тато викликався їй допомогти зі зборами, хоч Ангеліна й не просила. Мама лише встигла порадити сукню та побігла, бо їй вже потрібно було на поїзд. Тоді мала їхати у чергове відрядження. А п’ятнадцятирічна Ангеліна навіть не попрощалася та просто метушилася перед дзеркалом. І було б чого…

Це побачення запам’яталося дівчині десятками бід, яких здавалося за один день не пережити. По-перше, у своїй легкій повітряній сукні їй довелося їхати на метро, бо тата викликали на роботу. Від найменшого протягу вона підлітала аж до голови, тож доводилося постійно притримувати норовливу тканину.

По-друге, свою пару на цей вечір – Тіма, непоказного блондина з художнього гуртка, їй довелося чекати ще близько з пів години, сидячи за столиком посеред одних вішаків для курток. Так, не потрібно було сподіватися, що він зробить резерв кращого місця.

Потім же він таки з’явився і на тому спасибі. Примостився навпроти Ангеліни, не вітаючись та одразу почав замовляти. Лише собі.

– А ти що, досі нічого не замовила? Чого чекаєш?– здивовано поглянув він тоді на Ангеліну, знімаючи чорне пальто та світячи брудною плямою на боці свого звичайного спортивного костюму. Дівчина ж сама не знала, навіщо чекала чогось від свого супутника.

Тоді, розкривши меню й не знайшовши практично нічого знайомого, Ангеліна зробила фатальну помилку – замовила рідку страву. Коли ж офіціантка несла замовлення, один з вішаків поруч почав падати й увесь вміст тарілки в результаті опинився на ніжній бежевій сукні дівчини.

Решту ж вечора вони провели досить передбачувано – Ангеліна в туалеті, намагаючись очистити сукню, а Тім у залі, поїдаючи страви, які їм принесли на знак вибачення від закладу.

– Ех, який же чудовий день,– сказав Тім, що вибіг за Ангеліною з кафе, коли та вже не витримала цього всього.

Дівчина ж була на межі, тому замість відповіді Тіму прилетів сильний удар з кулака.

На тому їх історія і завершилася. Як і Ангелінине захоплення малюванням. Але це кафе змушувало спогади виринати щосекунди. Особливо, коли вона побачила там його.

– Тім?!