Розділ 5

Ось і багатоповерхівки Києва вже замиготіли за вікном поїзда. Високі, величні, вони немов нависали над тихим спальним районом на межі міста, де можна було помітити слабкий рух автівок.

Ангеліна поволі піднялася зі свого місця. Їй було неважливо, скільки часу ще залишалося їхати та вона абсолютно нікуди не поспішала, проте витрачати на дурниці двадцять-тридцять хвилин не хотілося.

Коли ж нарешті ступила на перон, відчула слабкі крихти тепла, що немов зігрівали душу. Нарешті незабаром буде вдома і якщо чутиме чиєсь невдоволене бубніння (а це точно станеться), то лише однієї рідненької особи. А вона швидше сумувала за цим, ніж хотіла б уникнути нелегкої розмови. В тому, що вона буде саме такою і не сумнівалася. Як-не-як, а покинула пригріте місце у Львові й повернулася до Києва без ані найменшого плану та перспектив. Ось як це бачить Макар Якович Підгірняк. А для неї ж картинка зовсім інакша.

Посміхаючись, потягнула валізи до виходу з залізничного вокзалу. Ангеліні було абсолютно начхати на той самий погляд, що з’явився знову й невідривно стежив за нею. Навіть не закортіло просто озирнутися, щоб переконатися у власній безпеці. Вона розуміла, що якби на неї справді хотіли напасти, то зробили б це ще в поїзді. Якщо ж досі чекають, то в такому людному місці проявити себе не захочуть, а далі її зустріне хтось із найкращих татових «підопічних». Та й вона сама далеко не з простих.

– Доброго дня, Ангеліно,– їй здалося, чи він і справді злегка вклонився перед нею.– Я Арті…кхм, Артур. Макар Якович…

– Так-так. Я знаю. Приємно познайомитися, Арті,– посміхнулася чи не наймолодшому капітану поліції, форму яких бачила раніше чимало разів.– Допоможеш з валізами?

– Ем, так, звісно,– кинувся одразу допомагати дівчині, хоча до Ангеліниного прохання, здавалося, взагалі не помічав, що в неї при собі є щось окрім сумки для ноутбука. Не надто гарна якість для старшого слідчого, але якось же він таки отримав це звання.

Поки Артур боровся з нелегкими валізами, Ангеліна сіла в його авто. Через майже безсонну ніч й легке хвилювання у зв’язку з поверненням до рідного міста, вона заледве трималася на ногах. Тож зручно примостившись на передньому сидінні, дівчина почала уважно оглядати авто.

У досить просторому салоні фактично не було нічого незвичного для доньки ще колись просто поліцейського, а зараз керівника Печерського відділення з десятирічним стажем. Хоча ні, Ангеліна не змогла стримати посмішки, позиркуючи на самотнього міньйона з її улюбленого мультфільму, золотого снича, причепленого до мітли, маленької статуетки меча Ескалібура й ще кількох малесеньких дрібничок. Найбільше ж привертали увагу купка книг, що визирали з наплічника, якого Артур закинув на заднє сидіння.

– Яка твоя улюблена?– посміхнулася старшому слідчому, який в душі ще був такою самою дитиною, як і вона сама. Ангеліна також обожнювала різні милі дурнички. А ще любила з приємною ностальгією занурюватися у книги дитинства та переглядати ті самі фільми й серіали, які бачила вже не раз.

– Я ніколи не вважав, що можна обрати щось одне, чого б це не стосувалося. А про що, до речі, ти говориш?

– Книги,– Ангеліна уважно поглянула на співрозмовника, намагаючись вловити найменшу емоцію й побачила, як з під поли пальта Арті визирає ще одна дрібничка – шарф з однієї з її улюблених серій книг.

– Уу, Слизерин*. Несподіваний вибір.

– Як на мене, він найбільш недооцінений.

– А й справді,– задумалася Ангеліна, порівнюючи чотири факультети.

– Надовго приїхала?– раптом запитав Артур.

Ангеліна неквапливо повернулася з вигаданого світу в реальність й пильно поглянула на співрозмовника. Було в його голосі щось знайоме, проте вона не пригадувала його. Але ці темно-зелені очі, з ледь помітними морщинками на шкірі біля їх кутиків, своєрідний стиль одягу, який не часто помітиш серед поліцейських…

Здавалося, що це дежавю і Ангеліна бачить його далеко не вперше й так само знову дивується тим самим речам. Можливо, просто кілька разів бачилися у відділку й думати то немає про що? Незвично, але вона вдруге за день вирішила просто проігнорувати, здавалося б, очевидне й просто жити далі. А саме – нарешті відповісти на питання, на що Артур вже встиг зачекатися.

– Вирішила почати все з початку. Часом непогано різко змінити власне життя. Так може статися чимало речей, яких не очікувала від себе раніше.

– Наприклад?

– Ну…а раптом я почну писати книгу,– посміхнулася Ангеліна, всерйоз задумуючись над своїми словами, які ще кілька секунд тому були нічим більше, ніж невдалим жартом. А чому б і ні? Їй, затятому книголюбу, це б вдалося.  Головне знайти цікаву тему для самої себе, а далі справа піде.

– Неочікувано. Я думав, що тебе максимум понесе стрибати з парашутом.

– Ну тут однозначно ні. Я не проти ризикнути, але лише коли стою на своїх двох.

– А якби в тебе був вибір – що б обрала? У першому випадку –  чудове життя, підйом кар’єрними сходинками, щасливі миті в колі близьких. У другому ж ти кинула б все і всіх та ризикнула заради найбільшої таємниці, яку й могла б не розкрити?

Ангеліна так і не знайшла відповіді на це запитання. Незвичне, але водночас таке їй потрібне, особливо зараз. Саме в дану мить вона практично стояла на порозі вибору й до цього часу не усвідомлювала можливих наслідків. А що, як вона робить помилку? Можливо вона просто втратить роки життя, як це було в перший період після смерті матері, коли ще вірила, що знайде розгадку? Ще не пізно було припинити й сумніви поволі оточували її з усіх сторін.

Дівчина навіть не помітила, як опинилася у рідній та водночас чужій квартирі, адже сюди ніколи не ступала мамина нога. Не зрозуміла вона й коли Арті допоміг перенести валізи та попрощався. Не звернула уваги й на те, що тут було надто пусто, неначе тато вже давно не живе у цих стінах. Її речей навколо було значно більше, ніж батькових, хоча Ангеліни тут не було вже років зо два.