Розділ 4

Сонце поволі з’являлося на горизонті, освітлюючи новий день і саме він мав стати вирішальним для майбутнього Ангеліни. Можливо, тому дівчина час від часу схоплювалася на своїй боковій поличці та заспокоювалася лише від затишної атмосфери навколо.

У такі години спали навіть найменші подорожні й проходячи по вагону, на обличчі юної журналістки повсякчас з’являлася посмішка. Де-не-де могла стирчати чиясь нога, а хтось же спав стоячи чи сидячи на підлозі, поклавши голову на полицю. В поїздах постійно траплялися ось такі от «кадри», але без них мандрівка була б неповноцінною й це був ще один плюсик на користь плацкартного вагону.

Але й мінусів також було чимало. Як от один незаперечний – Ангеліні залишалося їхати ще біля восьми годин, але ще близько сьомої вона прокинулася від того, що її штурхнули. Згодом людей у вагоні лише побільшало й хоч як дівчина не намагалася втиснутися всім тілом у полицю та стіну, все одно постійно хтось та й зачеплював її.

– Пробачте,– напевно вона вже встигла зненавидіти це слово за ті години, що ще намагалася заснути, але їй цього так ніхто зробити і не дав.

Коли до Києва залишалося проїхати ще десь дві області, телефон дівчини задзвонив, витягуючи її зі світу сновидінь. Як же це було невчасно, адже Ангеліні здавалося, що вона знайшла розгадку одного зі злочинів, які бачила вчора на сайті. Журналістка то на цьому й не сильно зосереджувалася, адже справа була абсолютно нецікавою, але мозок підкинув їй таку от несподіваночку. Логічний ланцюжок та порівняння фактів з уже відомими їй злочинами майже допомогли розкрити пограбування магазину одного маловідомого столичного бренду. Ключовим же було слово майже…

– Слухаю,– невдоволено дістала телефон з кишені куртки, спросоння навіть не поглянувши на екран.

– Чому ти звільнилася з журналу?– коротко, по суті, без жодного вітання. Однозначно злиться.

– Мені захотілося змін, розпочати повноцінне розслідування. Не в офісі,– а чому це вона повинна виливати всю свою душу? Все одно Ангелінині слова пропустять повз вуха.

– То могла піти прогулятися, чому одразу звільнятися? Така чудова робота, гарна зарплатня, а ти це кидаєш, щоб просто днями тинятися по вулицях заради якоїсь статті, яку можуть навіть ніде не опублікувати?– почалося. Як у старі-добрі часи, коли Ангеліна ще після університету роздумувала чи погоджуватися їй взагалі на роботу в журналі. Тоді ще амбітну випускницю університету це переконало, проте зараз пріоритети вже значно інші.

– Саме так,– посміхнулася Ангеліна, вже уявляючи своє нове життя. Нарешті на неї перестануть кидати осудливі та зневажливі погляди колеги, а сама нарешті відчує себе повноцінною журналісткою, а не буде тією, яку неначе фарфорову ляльку оберігають від серйозних статей.

Раптом пролунав попереджуючий гудок поїзда про те, що ми покидаємо Рівне. 

– Ти в поїзді?– пролунало питання, проте тато довго на відповідь і не чекав.– Стривай, не відповідай і так усе ясно. За три години на тебе вже чекатиме машина. З вокзалу одразу додому. Там і поговоримо.

Ангеліна навіть не встигла нічого заперечити. Та й полковника поліції Макара Підгірняка навряд чи цікавили б її слова. Аргументи ж про те, що дівчині вже двадцять сім рочків на нього ніколи не діяли. Перш за все серйозна розмова, а тоді вже йди на всі чотири сторони, проте й тоді Ангеліні тяжко було сховатися від пильного батьківського ока, особливо в Києві.

Дівчина втомлено відкинулася на спинку сидіння. Поганий сон вже давав про себе знати ледь помітним поколюванням у скронях. Ангеліна вже хотіла було дістати ноутбук з сумки, щоб ще раз переглянути улюблений сайт, коли спіймала на собі дивний погляд. Він був зовсім не вивчаючим, до яких вже давно встигла звикнути ще під час навчання. І навіть не оцінюючим. Було в ньому щось, що нагадувало погляд хижака, що стежив за жертвою.

Ангеліна дістала косметичку з маленьким дзеркальцем та під приводом того, що наносить собі легкий макіяж, почала вивчати людей за своєю спиною. Звісно, це було нелегке завдання, особливо з таким крихітним підручним пристроєм, але дівчина ще коли була маленькою й хворіла, любила таким чином спостерігати за тим, що відбувається у кімнаті позаду неї. Ось і настав той час, коли це вміння знадобилося. Але…

Так-так, навіть в таких ситуаціях рано чи пізно з’являється якесь «але», що руйнує всі плани.

По коридору пробігла дівчинка, за якою йшла її мама і Ангеліна не встигла зрозуміти, хто стежив за нею. Неприємне ж відчуття зникло практично одразу після голосного сміху дівчинки, поруч з місцем журналістки. Звісно, що саме на сусідніх місцях вона й побачила людей, що примудрилися спати, сидячи на підлозі, а голови поклавши на сидіння. Проте щось Ангеліні підказувало, що вони з цією таємничою особиною ще зустрінуться.