Розділ 1

Ангеліна сиділа в редакції свого журналу й нудьгувала, переглядаючи каталог товарів нового магазину, що відкрився неподалік. Кілька годин тому вона надіслала готову статтю редактору й чекала, коли ж він нарешті ввірветься до її кабінету та почне говорити про те, що за дурниця опинилася на папері цього разу. А вона – мовчки вислухає й знову напише для наступного тижневика якісь безглузді речі про знаменитостей. Таке вже було коло життя, яке Ангеліна ось уже кілька років намагалася змінити.

Ну невже Дмитру Сергійовичу так складно було зрозуміти, що це не її? Так, любила вона писати якісь різноманітні статті, які не зачіпали теми економіки й політики. Але невже настільки складно було виділити місце на сторінках про спорт або доручити якесь справді серйозне дослідження чи повноцінне розслідування, по якому вона потім зможе написати щось справді достойне її?

– Ангелінооо!– ось нарешті почувся крик з коридору, а потім до кабінету влетів й сам редактор.– Що це таке?! Що це таке, ти мені скажи?!

– Невеличка стаття, як ви й просили,– наче ні в чому не бувало промовила Ангеліна Макарівна Підгірняк та ще раз вирішила пробігтися по її рядках. Хоч і не любила подібного, але цього разу їй здавалося, що стаття набагато краща, ніж попередні. Та й тут було те, чого не вистачало дівчині – розслідування. Хоча вона й шкодувала, що не вела його власноруч.

«Світ вже давно розділився на дві частини. Армії фанатів акторів не змовкають та продовжують бойкотувати під залою суду…»

– Невже під час написання цієї убогої статті не начиталася?!

– Та ні,– Ангеліна подивилася прямо в очі редактору.– Пишу ж бо всі ці «убогі» статті навіть не переписуючи, не виправляючи випадкових помилок. Я ж взагалі ніхто, писати навіть не вмію.

– Та що ти собі дозволяєш?!

– А що таке? Я ж висловлюю все, що ви думаєте про мене, чи не так?

– Я такого не говорив і…

– Але ж подумали,– змучено прошепотіла дівчина. Вона вже не витримувала. Хотілося завершити цю безглузду розмову.

– Ти ж знаєш, це все заради твого батька. Він попросив дати тобі цю роботу, говорив, що ти не підведеш, а воно он як сталося,– присів редактор у сусіднє крісло.– Я довірився.

– По-перше, це було не заради батька й навіть не заради мене. Я швидше повинна подякувати вашому синочку, що знову вліз у неприємності.

– Навіть не смій згадувати Максима!– миттю підскочив редактор, а в його голосі зазвучали погрозливі нотки.

– Чому ж? Це ваш дорогенький Максим потрапив у аварію. Я лише чудом опинилася поруч і подзвонила тату. А що було б, якби викликала патрульну машину, а не керівника поліції? Ви коли-небудь думали про це?

– Годі! Якщо так хочеться звільнення, то ти досягла бажаного. Приходь за п’ять хвилин у бухгалтерію, оформиш всі документи.

– До побачення,– сухо кинула Ангеліна та подалася геть від ненависного кабінету.

Монотонні білі коридори та незручні офісні столи, на яких завжди панував ідеальний лад, залишалися позаду. Всі нещирі посмішки, вдаваний сум через те, що їхню колегу звільняють. Ангеліні не потрібно було нічого з усього цього.

Сьогодні вона нарешті зрозуміла, що не варто чогось чекати. Їй хотілося діяти просто зараз. Дівчина знала, що це звільнення – це лише крок до чогось нового, незбагненного, але водночас такого захоплюючого. Саме від сьогодні вона нарешті зможе жити так, як їй того хотілося і почне справжнє розслідування. Вона вірила, що щось має статися. Ну а для цього дівчина вже сьогодні кинеться на пошуки якоїсь «правди», але якої й чи зможе вона її знайти? Адже бачити все у справжньому спектрі – завдання далеко не з легких.