***

100 метрів. І все закінчиться. Таку відстань мені залишилася пройти до покинутого цегляного заводу. В голові багато надокучливих думок. В сумці пляшка вина. Хоч і ніколи не пила до сьогодні. Але про що це я. З даху я теж не стрибала раніше. 80 метрів. Думка про батьків шаленою блискавкою пролетіла і вразила в серце. Що буде з ними після моєї смерті? Думаю вони не помітять змін. Адже, зазвичай, мене немає в дома. Я живу в спортзалі. А це те саме, що і не живу взагалі. Тож вони швидко привикнуть. 60 метрів. Моє серце б’ється частіше. На ходу відкриваю пляшку вина і роблю перший ковток. Фу. Смак просто жахливий. Горло пече. І як люди тільки п’ють його? 40. Тіло наповнюється свинцем від страху. Цікаво, а є життя після смерті? Надіюся воно буде не таке як тут, на землі. Якщо ж ні, всі самогубці конкретно обламалися. Попасти туди, звідки тікав, не найкращий варіант розвитку подій. 20. Випиваю ще кілька великих ковтків вина. В голові шумить. Чи то від адреналіну чи алкоголю. Неважливо. Тепер нічого не важливо. Адже ще кілька метрів і кінець. Включаю пісню на телефоні «I believe I can fly» R. Kelly. Швидко піднімаюся по сходах на дах. В руках ще пів пляшки вина. Я підхожу до краю. До біса все. Це життя просто жахливе. І я в ньому така. Маленька непристосована 20-ти річна дівчинка. В мене тільки один вихід. Швидше закінчити з цим всім.

– Я звичайно вибачаюсь, але займайте чергу, дамочко, – з іншої сторони даху пролунав чоловічий голос. Я обернулася і побачила його власника з пляшкою коньяку в руках, – я перший прийшов сюди. Знайдіть інше місце для самогубства, а то в новинах ще подумають, що ми разом були, а я, все ж, одружений чоловік. Боюся, моя жінка після такого мені квіти не принесе на могилку.

Що за …? Мені не важливо, що подумає чиясь жінка. І взагалі, що подумають інші. Мене вже не буде. Я тут покінчити з життям збираюся, а не в черзі стояти. Випиваю ще ковток вина. Але настрій вже збитий. Стою на краю і чекаю коли вітер усе вирішить за мене. Просто зіштовхне. Але, як на зло, його немає.

– ДАМОЧКО, я до вас звертаюся, – крикнув той самий чоловік, – можливо я і хочу померти, але не бути проклятим. Ви не знаєте моєї жінки, – чоловік присів на край даху і звісив ноги, – вона і вас дістане. Навіть в іншому світі. Мага найме.

– Які ще до біса маги? – я не намагалася підібрати правильних слів, бо байдуже. За кілька хвилин про мене будуть говорити або добре, або ніяк. Принаймні в голос, – ви самі вірите в те, що говорите? Це повна маячня.

– Маячня, або ні, а перевіряти не хочеться, – сказав чоловік зі серйозним виразом обличчя, – і взагалі, хто стрибає, не допивши пляшку, – він потер рукою потилицю і додав, – це якось не епічно, так що давай, спускайся до мене. Я коньяк буду пити, ти вино. Потім придумаємо як поділити один дах на двох самогубців.

Я спустилася. По-перше, бо вже весь рішучий настрій збитий, по-друге, яка різниця зараз чи за пів години. Нічого не зміниться.

– За знайомство, мала, – чоловік зробив кілька великих ковтків зі своєї пляшки.

– Ага.

– Ти знаєш, що це найкращий коньяк, який випускають в Україні, ну тобто випускали. Ці придурки закрили завод. А я, між іншим, його кожної п’ятниці пив. В гаражі. Включав черговий фільм про кінець світу, наливав стакан улюбленого напою і розслаблявся, – чоловік подивився мені в очі, ніби шукав в них розуміння, але марно. Я ж не є поціновувач коньяку, до сьогодні я і вино не пробувала, – я, можна сказати, тільки заради таких п’ятниць і тримався за життя, а тепер все. Пішло воно до біса. Цілий день оббігав магазини в пошуках останньої пляшки. Красиво буде померти разом з улюбленим напоєм, правда? – чоловік запитував мене. Не знаю чи він очікував на відповідь, та я мовчала. – А ти чого тут? Нерозділене кохання так?

– Ні, – відповіла я і помітила, що майже допила. В голові паморочилось і потягнуло на відверті розмови, – мене звати Марія Орнат, може чули про таку? Та неважливо. З дитинства я займалася гімнастикою. Спочатку мені дуже подобалося. Так класно коли всі захоплюються твоїм успіхом, особливо батьки, – на лиці промайнула легка посмішка, та швидко зникла. Я продовжила розповідь, – так от, спочатку все було добре, нові вправи давалися легко, батьки раділи і вічно повторювали, що я стану олімпійською чемпіонкою. А золота медаль висітиме на моїй стіні. Мені подобалась ця картинка майбутнього в голові. Тож я продовжувала займатися коли стало складніше. В 16 років дівчатка зазвичай бігають на побачення і будують перші відносини. Я бігала на тренування двічі на день. І один раз на танці. Тому, що треба. Олімпійська чемпіонка повинна бути ідеальна.

– Ну, ти хоч попала на ті змагання? – перебив чоловік, – я не слідкую за новинами спорту, тому пробач.

– Звісно попала. Навіть більше. Цього року я таки отримала свою золоту медаль.

– Ого, ну ти крута, вітаю. Тільки я не розумію чому ти тут, а не на черговому інтерв’ю?

– Після змагань я приїхала до дому, повісила медаль на стіну, переодягнулася у домашній одяг і раптом зрозуміла, що не щаслива. Я все своє життя йшла до цього і от моя мрія збулася, а я нічого не відчуваю. Щастя немає. Тільки суцільна втома і численні травми від тренувань, – раптом по моєму обличчі покотилися сльози. Я не зупиняла їх, продовжила розповідь, – у мене немає нічого, крім того куска металу. Ні друзів. Ні сім’ї. Ні вищої освіти. В свої 20 років я нічого не вмію окрім гімнастики. Це, знаєш, трохи засмучує, – я хотіла зробити черговий ковток, але пляшка виявилася порожньою, тож запустила її чим подалі, – а найгірше, я не хочу засмучувати батьків, це розіб’є їм серце. Адже вони щасливі тоді, коли я на килимі виступаю. Їх аж гордість розпирає. В дома ніколи так на мене не дивляться. Тільки на змаганнях. Краще я помру, ніж розчарую батьків.