Глава 13. Сенсація для рідних

Зупинившись біля скляних дверей кав’ярні, Аліна відчинила їх і зайшла в залу. Погляд одразу зачепився за столик під стіною, помітивши там Уляну у товаристві Інни та Софії. Аліна з теплотою ставилася до кращих подруг матері. Але трохи здивувалася, побачивши їх тут. Подібні посиденьки у розпал робочого дня аж ніяк не були звичкою. Проте інтуїція вже підказувала Аліні, що матір не просто так попросила її зайти у кав’ярню перед роботою.

— Привіт, — дівчина підійшла до столика та з посмішкою кивнула усім присутнім. — У нас жіноча нарада?

— Привіт, люба, — Уляна підвелася з-за столика, цілуючи доньку в щоку. — Сідай. Це не нарада. Лише розмова.

— Угу, — усміхнулася Софія, підхопивши чашку з кавою. — Заради цієї розмови мені довелося весь свій робочий день в редакції перепланувати.

— Ані немає? — Аліна зняла куртку, повісила її на спинку стільця і сіла.

— Аня сьогодні вдома. У Єгора застуда, — Уляна сіла поруч з донькою і поставила перед нею чашку з лате. — Алінко, мені Руслан вчора телефонував.

— Он воно що? — тихо зітхнула дівчина, куштуючи напій.

— Ми знаємо, що ви з Деном зустрічаєтесь, — посміхнулася Інна. — Давно?

— Ні, — Аліна зустріла м’який погляд її світло-сірих очей. — А що у цьому такого, тітко Інно?

— От у мене таке ж питання до цих двох, Алінко, — Софія перевела свої карі очі на подруг. — А що у цьому такого? І для чого взагалі ці збори?

— Софі, це ж наші діти, — серйозно промовила Уляна.

— Так. Але вони вже не діти, — Софія відкинула з плеча своє розпущене темне волосся. — Ми дали їм виховання. На цьому наша місія завершена. Втручатися в їхнє життя ми не маємо права, дівчата.

— А хто каже про втручання, Софі? — зауважила Інна. — Це просто розмова.

— Інно, — Софія поглянула на неї. — Я сьогодні особисто твоїм дітям зателефоную. Нехай повертаються зі Штатів, щоб тобі не було нудно.

— Алінка хресниця Алекса. Мені вона теж як рідна, — насупилася Інна. — А мої діти… Емілі ще не завершила стажування у Нью-Йорку. А у Марка навчання.

— Дівчата, годі вам, — зітхнула Уляна. — Ми просто зібралися поговорити.

— А про що тут говорити? — Софія перевела погляд на Аліну і хитро примружила свої карі очі. — Якщо все складеться, то у нас будуть спільні онуки, Улянко. Можливо, навіть руді.

— Блін, це так класно, — на обличчі Інни знову з’явилася посмішка.

— Про це ще зарано думати, — Аліна почервоніла, ховаючи очі.

— Алінко, — Софія з посмішкою протягнула через стіл руку, накриваючи долоню дівчини. — Одне єдине питання. Тобі добре з Деном?

— Дуже, — Аліна нерішуче зустріла її погляд. — Але водночас трохи дивно. Ден звик до зовсім інших дівчат.

— Звісно. Це ж Ден, — усміхнулася Софія. — Назар в нього свої найкращі гени вклав. Проти спадковості не попреш.

— І тебе це зовсім не тривожить, Софі? — втрутилась Уляна. 

— Ні. Бо я не вірю, що Ден закрутив з Алінкою задля розваги, — Софія спокійно зустріла погляд подруги. — Вони росли разом. Ден розуміє, що Аліна зовсім інша. І якщо він почав з нею стосунки, то… Це точно не просто так.

— Думаєш? — сірі очі Уляни стали дуже серйозними.

— Впевнена. Я знаю свого сина, — Софія знову перевела погляд на Аліну. — Ти особлива для нього. А як у вас все складеться… Це вже залежить лише від вас.

— Я дуже хочу, щоб все склалося, — тихо зізналася Аліна.

— А ми з Назаром зовсім не проти рудих онуків, — Софія весело підморгнула їй і знову перевела погляд на подруг. — Дівчатка, оголошую наші збори закритими.

Уляна підвелася на ноги, щоб провести подруг. А Аліна знову підхопила свою чашку і зробила ковток лате. Слова Софії додали впевненості, але сумніви залишалися. Було дивно, що Денис так раптово змінив своє ставлення. Аліна боялася обпектися. Але опиратися почуттям вже не могла. Серце зробило вирішальний крок. Довірилося Денису. Хоч і розуміло весь ризик цього рішення. Уляна швидко провела Софію та Інну та повернулася за столик.

— Хвилюєшся за мене? — Аліна зустріла погляд матері.

— А як інакше, лисеня? — Уляна тихо зітхнула. — Я помічала як ти дивишся на Дена. Ще коли ви були дітьми. І пізніше, коли ви обоє подорослішали.

— Було так помітно? — Аліна збентежилась, опустивши очі.

— Для мене так. Я бачила, що він ігнорує тебе. Тривожилась, що ти будеш страждати. Зраділа, коли Ден поїхав у Штати. Сподівалася, що це мине.

— Я теж сподівалася. Але нічого не минуло, — Аліна знову зустріла теплий погляд сірих очей Уляни, притуливши долоню до грудей. — Це ось тут, мамо. Наче частинка душі. І воно не зникне. Я відчуваю.

— А Ден? Він казав тобі щось про почуття?

— Ні. Але його ставлення тепер зовсім інше. Тепле, ніжне, — Аліна замріяно посміхнулася. — Я поруч з ним такою щасливою почуваюся, мамо. Наче от-от злечу метеликом. Не знаю, як все буде, але… Дуже хочу, щоб все вийшло.

— Ох, лисенятко. Закохана ти по самі вушка, — Уляна підсунулась ближче та обійняла доньку. — Твої стосунки з Деном справжня сенсація для нас усіх, але… Я теж хочу, щоб у вас все вийшло.