Глава 11. Коли керують почуття

Поклавши в сумку конспект, Аліна натягнула куртку та вислизнула в коридор. Остання за розкладом лекція здавалася нескінченно довгою. На календарі був лише вівторок, але Аліна вже почувалася виснаженою. З моменту останньої розмови з Денисом минуло вісім днів. Аліна розуміла, що він навряд якось відреагує на її зізнання. Проте неслухняне серце все ж чекало. Мріяло про взаємність. І вперто кохало навіть попри те, що Денис цілий тиждень не давав про себе знати.

Аліна майже автоматично рухалася у щільному потоці студентів, опустивши погляд під ноги. Проте різко виринула з сумних думок, коли відчула грубий поштовх у плече. Дівчина підняла голову та побачила перед собою Натку.

— Агов, ти! — сині очі Натки горіли неприхованим роздратуванням. — Взагалі не дивишся куди йдеш?!

— А ти дивишся? — Аліна витримала її пекучий погляд.

— Що це? У когось голосок прорізався? — на обличчі Натки з’явилася загрозлива гримаса. — Забула своє місце, Ткач?

— Моє місце точно не біля тебе, — всередині стрімко закипав маленький вулканчик обурення, але Аліна з останніх сил намагалася стримувати емоції.

— Пф! Куди тобі до мене? — Натка зневажливо усміхнулася. — Що, Ткач? Чомусь вже не приїздить Ден по тебе?

— По тебе він теж чомусь не приїздить, — Аліна вичавила з себе посмішку, помітивши спалах неприхованої злості в синіх очах дівчини. — Дай пройти.

— Ден мій. А тобі раджу не будувати рожевих замків. Бо будеш плакати.

Нагородивши Аліну нищівним поглядом, Натка рушила геть. Проте її слова неначе зависли в повітрі, розповсюджуючи отруту. Гірку та болючу. Аліна знову опустила очі та продовжила свій шлях. Було зрозуміло, що у словах Натки є сенс. Але серце не слухало заклики розуму.

Кінець вересня приніс у місто сонячну та суху погоду, але прозоре повітря вже було відчутно свіжим. Опинившись на вулиці, Аліна одразу побачила на парковці знайому чорну легковушку та рушила до неї. Водійські дверцята машини відчинилися, випускаючи Макара в темних джинсах і сірому светрі.

— Привіт, лисенятко, — посміхнувся він, обіймаючи доньку.

— Привіт, — Аліна сховалася біля грудей батька і відчула, що на серці одразу стало трохи легше. — Давно чекаєш?

— Ні, — Макар випустив її з обіймів і підійшов до машини, відчиняючи передні пасажирські дверцята. — Сідай.

— Я б могла доїхати до офісу сама, — Аліна влаштувалася на сидінні, обсмикуючи свою пряму джинсову спідницю.

— Захотілося тебе забрати. Маю вільну годинку, — Макар сів за кермо і завів двигун, рушаючи з місця. — Як день в університеті минув?

— Нормально. Викладачі знову купу завдань видали.

— Може тобі робочий день скоротити?

— Та куди ще скорочувати, тату? Я і так лише по чотири години працюю.

— Бачу, що тобі важко, — Макар зупинився на перехресті і перевів свої карі очі на доньку. — Сумна зробилася, схудла. Може поставимо роботу на паузу?

— Не треба, — Аліна зустріла його теплий погляд. — Все добре, не хвилюйся.

— Угу, не хвилюйся, — буркнув Макар. — Ти скоро на тінь будеш схожа. 

— Я в нормі. Правда.

— Думаєш не бачу? — Макар зітхнув і знову натиснув на газ, помітивши зелений сигнал світлофора. — Досі переживаєш через того клятого Антона?

— Ні, — Аліна опустила голову. — Я рада, що Ден відкрив мені очі.

— Може у нас з мамою поживеш? Хоча б тиждень.

— Навіщо, тату?

— Нам це було б в радість, — Макар знову зітхнув. — Дорослі ви всі вже. Роз’їхалися, будинок порожній стоїть. Сумно.

— А Анька? Вони з Артемом часто вам Єгора привозять на вихідні.

— Онук це втіха, — на обличчі Макара з’явилася тепла посмішка. — Але Єгор у нас лише на вихідних буває. Подумай, доню. У нас краще, ніж самій. 

Решту дороги до офісу вони здолали мовчки. Зупинивши машину на величезній парковці гіпермаркету біля службового входу, Макар заглушив двигун. Аліна першою вийшла на вулицю. І одразу побачила добре знайому спортивну автівку, яка заїхала на парковку і зупинилася за кілька метрів. Водійські дверцята відчинилися, випускаючи на вулицю Дениса в розстебнутій чорній куртці, під якою ховалася сіра спортивна сорочка. Аліна упіймала погляд його блакитних очей і затамувала подих, завмираючи біля відчинених дверцят машини батька.

— Ден, — Макар з посмішкою протягнув праву руку для привітання. — Привіт. Радий тебе бачити.

— Добрий день, дядьку Макаре, — Денис потиснув його долоню і знову повернув голову до дівчини. — Привіт, Аліно.

— Прив-віт, — серце вже на повну танцювало у грудях, відгукуючись тремтінням на кінчиках пальців і Аліна поспіхом відвела очі.

— З навчання? — Денис продовжував уважно дивитися на неї.

— Я сьогодні вирішив сам Алінку забрати, — втрутився Макар. — Ден, а ти чому приїхав?

— Ем…, — Денис зустрів його погляд. — Батько казав, що вам треба програму відеоспостереження на складі перевстановити.