Глава 3. Зберегти витримку

Серце вже калатало десь у горлі і Аліна ніяк не могла повернути його на звичне місце. Денис мовчки дивився на неї цілу хвилину, схиливши голову на бік. А потім посміхнувся і нарешті порушив паузу.

— У тебе там перезавантаження системи відбувається чи що? Чому зависла?

— Ем, — Аліна відчайдушно намагалася опанувати себе, проте розбурханий емоціями мозок відмовлявся працювати. — Я на метро.

— Серйозно?! — Денис хмикнув, підхопив її за руку та потягнув до машини.

— Пусти, — обурилась Аліна, намагаючись звільнитися. — Я не поїду з тобою.

— Не бійся, не з’їм, — Денис зупинився біля передніх пасажирських дверцят і відчинив їх. — Сідай.

— Не сяду.

— Тоді посаджу сам.

— Не посмієш.

— Це виклик, мала? — на обличчі Дениса знову з’явилася посмішка. — Приймається.

Аліна не встигла навіть відкрити рота. Денис вправно згріб її в оберемок і посадив на м’яке сидіння, захлопнувши дверцята. Дівчина вп’ялася пальцями в дверну ручку, намагаючись її відчинити. Нічого не виходило.

— Не старайся, мала. Ці двері відчиняються тільки коли я хочу, — Денис сів за кермо і перевів очі на дівчину. — Пристебнися.

— Випусти мене, — Аліна зустріла його погляд, закипаючи обуренням.

— Куди? — Денис вказав пальцем на лобове скло, яке швидко вкривалося рясними краплями. — Під дощ? Хочеш намокнути?

Аліна теж зиркнула на лобове скло і невдоволено засопіла. Мозок закликав боротися. Але серце тріпотіло від хвилювання і раділо можливості побути поруч з Денисом. Наодинці. У затишному салоні спортивної автівки, яка м’яко урчала двигуном наче велике металеве кошеня.

— Пристебнися, — Денис знову вказав пальцем на пасок безпеки.

Аліна зрозуміла, що подальший спротив марний і зітхнула. Підчепивши пальцями металеву застібку, дівчина нервово смикнула її на себе. Пасок не слухався, відмовляючись витягуватись.

— Ох, лихо! — Денис нахилився до неї, перехопивши застібку. — Ти як дитина мала.

— Я не мала, — буркнула Аліна. — Мені вже двадцять два.

— Я пам’ятаю, — Денис вправно пристебнув пасок безпеки і зустрів її погляд. — На початку червня було. Я тебе привітав. Телефоном. Пам’ятаєш?

Аліна знову зависла, не в змозі відвести очей. Денис не поспішав повертатися на місце водія, залишаючись на небезпечно близькій відстані. В салоні повисла тиша, яка порушувалася лише монотонним стуком дощових крапель по лобовому склу. Аліна наказувала собі отямитися. Але пасок безпеки міцно притискав її до спинки сидіння, заважаючи рухатись. Віддаючи у повну владу Дениса. І Аліна розуміла, що їй дуже подобається бути у його владі.

— Знову перезавантаження системи? — Денис усміхнувся, повернувся на своє місце і теж пристебнувся. — Досі у квартирі батька живеш?

— А що? — Аліна тихо перевела подих, коли машина нарешті зрушила з місця.

— Нічого, — Денис зосередився на дорозі. — Не розумію, чому ти від батьків переїхала. Так хочеться самій жити?

— Ти теж у квартирі батька живеш.

— Я дорослий чоловік, — Денис кинув на неї швидкий погляд. — А ти?

— Не настільки ти дорослий. Лише двадцять чотири.

— На початку грудня буде двадцять п’ять.

— Оу, як багато! Може вже й одружуватися плануєш?

— Ще чого! — Денис фиркнув, зупинивши машину на перехресті під червоним сигналом світлофора. — Який ідіот заведе серйозні стосунки у двадцять п’ять?

— А чому б ні? Наприклад, з Наткою, — Аліна відчувала, що сама заганяє собі в серце шпильку, але зупинитися вже не могла. — Вона б була не проти.

— Сумніваюся, що Натка підходить для серйозних стосунків.

— А для чого вона підходить?

— Для іншого, — Денис зиркнув на зелений сигнал світлофора і рушив з місця.

В грудях боляче кольнуло і Аліна мовчки перевела погляд за лобове скло. Вона добре знала ставлення Дениса до стосунків. І розуміла, що у хлопців з подібними життєвими поглядами точно не варто закохуватись. Аліна запевняла себе, що ще не закохалася. Проте відчувала, що стоїть за крок до цього. Серце поривалося зробити цей крок, але Аліна твердо забороняла почуттям брати владу над розумом. Було зрозуміло, що нічим хорошим це не закінчиться.

Аліна тихо зітхнула, намагаючись прогнати сумні думки. Денис подобався завжди. Він з дитинства уникав спілкування і це було образливо. Проте не відштовхнуло. Аліна не хотіла бути нав’язливою і припинила спроби встановити контакт. Сховала симпатію за холодною манерою поведінки. Навчилася випускати гострі словесні шпильки у відповідь на колючі репліки Дениса. Замаскувала почуття. Але так і не змогла їх приборкати. Серце вперто тягнулося до Дениса. Його поїздка в Штати якоюсь мірою стала полегшенням. Але Аліна розуміла, що він повернеться і не хотіла страждати. Тому вирішила перемкнути увагу, зав’язавши стосунки. Вперше у своєму житті. З Антоном.

— Не думав, що ти з батьком захочеш працювати, — порушив тишу салону голос Дениса. — Чому не з матір’ю та Анею у кав’ярні?