2.1

— Привіт, Ань, — Аліна зітхнула, розстебнувши куртку. — З навчанням завал.

— Кави вип’ємо? Є твої улюблені тістечка.

— Давай, — Аліна зазирнула за прилавок. — А мами вже немає?

— Вона о п’ятій пішла, — Аня вказала рукою на вільний столик поруч. — Сідай. Я швиденько.

Аліна позбулася куртки та влаштувалася за столиком, повісивши сумку на спинку стільця. Аня підійшла за кілька хвилин. Поставивши на стіл дві чашки з кавою і тарілочку з великим шоколадним тістечком, вона сіла навпроти сестри. Аліна підхопила ложку і відламала шматочок тістечка, поклавши його до рота.

— Ммм… кайф для смакових рецепторів. І як вам з мамою вдається таку смакоту створювати?

— Ми б і тебе навчили, якби ти з нами працювати погодилась, — чорні очі Ані сповнились м’якого тепла. — Але ж ти до тата захотіла.

— Обожнюю солодке. Але готувати, — Аліна зробила ковток кави і заперечно похитала головою. — Ні, це точно не моє.

— Неправда, ти дуже смачно готуєш. Мама нас обох навчила однаково.

— Я не готова зробити це своєю професією, Ань. Мені з татом цікавіше. Але я рада, що у вас з мамою є улюблена справа.

— Мама давно мріяла про власну кав’ярню. Але сказати про це наважилась лише чотири роки тому. Добре, що тато її підтримав, — Аня відставила чашку та упіймала погляд молодшої сестри. — Розкажеш, чому сумна?

— Навчання напружує, — Аліна сховала очі. — І Антон сердиться. Я тепер не зможу щодня з ним зустрічатися як влітку.

— І що ти в ньому взагалі знайшла? Не розумію.

— Антон симпатичний. З ним цікаво. Приємно, — Аліна знову підняла очі на сестру. — Ти ж не знаєш його зовсім, Ань. Ви бачились один раз, випадково.

— Мені вистачило того одного разу, — хмикнула Аня. — Якби мама твого Антона побачила, то теж сказала б, що він не для тебе.

— Чому?

— Занадто самозакоханий. Забагато говорить. І дивиться якось… зверхньо. А ще у нього манера спілкування дивна. Наче всі його слухати повинні.

— Він працює заступником на фірмі свого батька. Це професійне, Ань.

— Наш Руслан теж на посаді заступника у тата. Але на його ставлення до людей це ніяк не вплинуло.

— У нашого братика зовсім інший характер.

— Алінко, — Аня потягнулася через стіл, накриваючи долонею її руку. — Ну навіщо тобі цей Антон? Ви ж різні зовсім.

— Мені з ним добре, — Аліна зустріла теплий погляд старшої сестри, намагаючись переконати цією реплікою не лише її, а й саму себе.

— А мені так не здається, — Аня зітхнула, відпускаючи її руку. — Вже знаєш, що Ден повернувся?

— Угу. Він приходив до Руслана в офіс.

— Сюди теж приїздив. Кликав нас з Артемом в клуб завтра, — Аня посміхнулася. — Змінився наш Ден за ці два роки. Міцнішим став. Впевненішим.

— І ще нестерпнішим, — буркнула Аліна. — А що з клубом? Підете?

— Ми з Артемом завтра в Миронівку. Давно обіцяла бабусі та дідусю приїхати в гості. Заберемо Єгора з садочка та одразу поїдемо. Хочеш з нами?

— У мене завтра побачення з Антоном, — Аліна допила каву і відставила чашку. — Поїду, вдома купа домашки чекає. Передавай привіт своїм, Ань.

Попрощавшись з сестрою, Аліна натягнула куртку і вийшла на вулицю. Небо ще нижче схилилося над містом, остаточно вкрившись важкими хмарами. Було зрозуміло, що піде дощ. Аліна не взяла парасольку, тому прискорила кроки. Хотілося встигнути хоча б до метро. Але йти треба було ще хвилин десять.

На обличчя впали перші краплі, великі та холодні. Дощ впевнено набирав силу, залишаючи на сірому асфальті під ногами широкі вологі цятки. Аліна майже не дивилася навколо. Але все ж автоматично звернула увагу на темну спортивну автівку, яка різко загальмувала біля тротуару. Водійські дверцята машини відчинилися, випускаючи на вулицю Дениса в розстебнутій чорній шкіряній куртці. Аліна мимоволі завмерла на місці, затамувавши подих. Серце знову неслухняно смикнулося в грудях, наче сполохана пташка. Очі знову прилипли до привабливого чоловічого обличчя, яке іноді з’являлося у снах. А Денис зиркнув на похмуре небо, упіймав погляд дівчини та почав наближатися.

— Під дощем гуляєш, мала? Сідай, підвезу.