Глава 1. Несподіванка

21 рік потому

Заповнивши останню клітинку таблиці, Аліна відкинулася на спинку зручного крісла і потягнулася. А потім підвелася на ноги, розправила по плечах своє довге темно-руде волосся і підійшла до вікна кабінету. Сіре небо повністю затягнуло хмарами, які періодично сіяли на місто дрібний дощ. Погода була типовою для середини вересня, але навіювала сумний настрій. Аліна не любила осінь, дощі та холод. Набагато більше подобалося літо з його теплим сонечком та погожими днями. На столі озвався дзвоном телефон. Аліна відвернулася від вікна, підхопила гаджет і прийняла виклик.

— Привіт, Антоне.

— Привіт, кицю, — пролунав у динаміку чоловічий голос. — Не зайнята?

— Працюю, — Аліна знову сіла за стіл, відкинувшись на спинку крісла.

— Які плани на вечір?

— Вчитися буду. Домашки купа.

— Вже? Лише другий тиждень.

— На п’ятому курсі не можна розслаблятися. А я на диплом з відзнакою йду.

— І навіщо тобі той диплом з відзнакою? — зневажливо хмикнув Антон. — Ти і без нього в офісі у свого татка вже працюєш по пів дня.

— Я хочу бути гарним спеціалістом, — Аліні не сподобались його слова, але вона зберігала спокійний тон розмови. — Хочу приносити користь бізнесу тата. Ти теж у фірмі свого батька працюєш. Мав би розуміти.

— Фірма мого батька чудово працює і без моєї участі, — Антон на мить замовк. — Не хочу про роботу. То ми сьогодні не побачимось?

— Ні. Вибач, але навчання на першому місці.

— А завтра? П’ятниця. Домашки не буде.

— Завтра я вільна.

— Супер! Підемо в «Арсенал». Там круті вечірки по п’ятницях.

— Знову клуб? — Аліна невдоволено поморщилась.

— Не хочеш? Є ще один варіант, — в голосі Антона з’явилися хитрі нотки. — Можемо поїхати до мене.

— Тиснеш?

— Пропоную, — в динаміку пролунало втомлене зітхання. — Алінко, ну скільки можна?! Вже два місяці.

— Не «вже», а лише два місяці, Антоне. Ти кудись поспішаєш?

— Ні, але… Важко терпіти, коли зустрічаєшся з такою красунею, — Антон на мить замовк. — То як щодо клубу?

— Добре, — здалася Аліна. — Нехай буде клуб.

— От і домовились. Зателефоную завтра. Цілую, кицю.

Відклавши телефон, Аліна підвелася з-за столу, вийшла з кабінету і рушила до приймальні батька. Його кабінет розташовувався поруч. Але Аліна не встигла здолати навіть половини шляху, бо збоку відчинилися інші двері і в коридорі з’явився Руслан. Синя сорочка гарно пасувала до його коротко підстриженого темного волосся та сірих очей, підкреслюючи широкі плечі.

— Ти теж до тата, Руслане?

— Тато на зустріч поїхав, — Руслан підійшов до молодшої сестри, засунувши руки в кишені своїх чорних штанів. — Ти хотіла щось?