Глава 1. Несподіванка

21 рік потому

Заповнивши останню клітинку таблиці, Аліна відкинулася на спинку зручного крісла і потягнулася. А потім підвелася на ноги, розправила по плечах своє довге темно-руде волосся і підійшла до вікна кабінету. Сіре небо повністю затягнуло хмарами, які періодично сіяли на місто дрібний дощ. Погода була типовою для середини вересня, але навіювала сумний настрій. Аліна не любила осінь, дощі та холод. Набагато більше подобалося літо з його теплим сонечком та погожими днями. На столі озвався дзвоном телефон. Аліна відвернулася від вікна, підхопила гаджет і прийняла виклик.

— Привіт, Антоне.

— Привіт, кицю, — пролунав у динаміку чоловічий голос. — Не зайнята?

— Працюю, — Аліна знову сіла за стіл, відкинувшись на спинку крісла.

— Які плани на вечір?

— Вчитися буду. Домашки купа.

— Вже? Лише другий тиждень.

— На п’ятому курсі не можна розслаблятися. А я на диплом з відзнакою йду.

— І навіщо тобі той диплом з відзнакою? — зневажливо хмикнув Антон. — Ти і без нього в офісі у свого татка вже працюєш по пів дня.

— Я хочу бути гарним спеціалістом, — Аліні не сподобались його слова, але вона зберігала спокійний тон розмови. — Хочу приносити користь бізнесу тата. Ти теж у фірмі свого батька працюєш. Мав би розуміти.

— Фірма мого батька чудово працює і без моєї участі, — Антон на мить замовк. — Не хочу про роботу. То ми сьогодні не побачимось?

— Ні. Вибач, але навчання на першому місці.

— А завтра? П’ятниця. Домашки не буде.

— Завтра я вільна.

— Супер! Підемо в «Арсенал». Там круті вечірки по п’ятницях.

— Знову клуб? — Аліна невдоволено поморщилась.

— Не хочеш? Є ще один варіант, — в голосі Антона з’явилися хитрі нотки. — Можемо поїхати до мене.

— Тиснеш?

— Пропоную, — в динаміку пролунало втомлене зітхання. — Алінко, ну скільки можна?! Вже два місяці.

— Не «вже», а лише два місяці, Антоне. Ти кудись поспішаєш?

— Ні, але… Важко терпіти, коли зустрічаєшся з такою красунею, — Антон на мить замовк. — То як щодо клубу?

— Добре, — здалася Аліна. — Нехай буде клуб.

— От і домовились. Зателефоную завтра. Цілую, кицю.

Відклавши телефон, Аліна підвелася з-за столу, вийшла з кабінету і рушила до приймальні батька. Його кабінет розташовувався поруч. Але Аліна не встигла здолати навіть половини шляху, бо збоку відчинилися інші двері і в коридорі з’явився Руслан. Синя сорочка гарно пасувала до його коротко підстриженого темного волосся та сірих очей, підкреслюючи широкі плечі.

— Ти теж до тата, Руслане?

— Тато на зустріч поїхав, — Руслан підійшов до молодшої сестри, засунувши руки в кишені своїх чорних штанів. — Ти хотіла щось?

— Я виконала роботу. Хочу наступне завдання.

— Завтра отримаєш. Відпочивай. До кінця робочого дня година залишилася.

— Ціла година, — Аліна наполегливо дивилася на брата. — Якщо ви з татом вже посадили мене в окремий кабінет, то хоч роботу нормально давайте.

— Тобі не можна перенавантажуватися, — сірі очі Руслана сповнились турботливого тепла. — Поєднувати навчання з роботою важкувато.

— Ти теж почав працювати з татом ще коли вчився. І що?

— Я чоловік, не порівнюй. А ти дівчинка. Тобі двадцять два, Алінко. Ти взагалі не про роботу в такому віці повинна думати.

— З Антоном я завтра зустрічаюся, — Аліна сховала очі. — Підемо в клуб.

— Знову? — Руслан став похмурим. — А в інші місця він тебе не запрошує?

— Завтра п’ятниця, — Аліні теж не подобалася ідея з клубом, але показувати це не хотілося. — Можна розслабитися.

— Твій Антон аж занадто любить розслаблятися. Двадцять сім років хлопу, а в голові лише гулянки. Він на фірмі батька взагалі з’являється?

— Ми про роботу не говоримо.

— Не уявляю, як можна постійно проводити по пів ночі в клубах, а потім нормально працювати весь день, — Руслан на мить замовк і тихо зітхнув. — Новину вже чула? Ден повернувся. Вчора ввечері.

— Що?! — пискнула Аліна, різко піднявши очі на брата.

— Я знав, що ти зрадієш, — засміявся Руслан. 

— Він же… У квітні мусив приїхати, — Аліна кашлянула, намагаючись хоч трохи прочистити горло та вгамувати нервове тремтіння голосу.

— Мабуть, вже зібрав весь досвід у Штатах. Два роки там сидів. Не приїздив.

— От і сидів би далі, — буркнула дівчина.

— Скучила, Алінко? — Руслан хитро примружився. — Ви з Деном наче кішка з собакою. Ніколи не розумів, чому ви так гостро одне на одного реагуєте.

— Я реагую адекватно. А твій найкращий друг… Нахаба. Самовпевнений, нестерпний. Навіть нормально спілкуватися не вміє.