За крок до катастрофи

***

День хилився до вечора, і з гір подув холодний вітер. Він потривожив розкішні веалові[1][1] сади, які до того мирно дрімали в муркотінні коників.

З одного дерева вітер зірвав кілька листочків і поніс прямо до міста. Листки кружляли в повітрі, пролетіли центральну площу і, потрапивши на базар, опинились на обличчі в однієї з продавщиць. Вона нервово відкинула листочки.

– Ну, треба ж таке! Щось має статися… До чого цей холодний вітер? – лепетала жінка, швидко збираючи свій товар – дитячі музичні дощечки.

– Не думаю, що варто так переживати, – відповідала їй сусідка. – Такий вітер уже колись був у Дар-Колі. І нічого страшного не сталося.

– Ти мене не переконуй. Я чую, що близиться щось страшне…

Жінка зібрала свій товар, поклала у велику сіру сумку і, попрощавшись з усіма, пішла додому.

Ідучи мощеною вулицею, вона ніби читала під ногами спалахи перестороги. То в одному місці, то в іншому виникали якісь дивні картини. Ісанія (так звали цю жінку) пройшла вулицею Мітес, минула тридцятиметрові фонтани і завернула на вулицю Веалів. Там був її дім. Двоповерховий, вкритий оріхалковими[2][2] плитами з різьбленими бортиками. Різьба відображала зміїв, що вилися до неба.

–Вітаю! – мовила Ісанія до свого насупленого чоловіка, який намагався полагодити якийсь прилад.

–О! Привіт! – вираз його обличчя вмить змінився: усміхалися і очі, і рот, та й весь він ніби став однією великою усмішкою.

Жінка підійшла і поцілувала чоловіка, а тоді вже поклала сумку до шафи.

–Ісаю, – лагідно звернулася вона до чоловіка, який знову заходився чаклувати над приладом.

–Що, люба?

–А де наша Маринія?

–Та вона ж у стайні. Епіорнісу[3][3] чомусь стало погано. Вона біля нього сидить. Годує ліками. – Ісай ласкаво всміхнувся, поглянувши на жінку, і продовжив свою роботу.

Ісанія пішла на кухню. Вона автоматично дістала із шафки продукти і почала готувати вечерю. За вікнами люто завивав вітер. І стало досить темно, хоча була лише сьома. Шибки на вікнах дрижали. Ісанія на мить відчула, ніби підлога колихнулася і задзвеніли тарелі.

– Ісаю! – злякано вигукнула Ісанія. Стривожений чоловік чимдуж прибіг на кухню. Ісанія кинулась його обіймати і заплакала.

– Ти чого? Що сталося?

– А ти хіба не бачиш? Хіба не бачиш, що за вікном? Небо прогнівалося на нас… Такого лютого вітру Дар-Коло не бачив уже тисячу років.

– Так… Бабка розповідала, що колись знявся сильний вітер і був землетрус…

– Любий… А землетрус і зараз…

Дзвеніли тарелі, стільчики їздили по кухні.

– О Боже! – вигукнув Ісай. Він кинувся до свого приладу, який йому саме вдалося полагодити.

– Неймовірно! Візуалер показує, що насувається велике стихійне лихо, – сказав чоловік до Ісанії, яка прибігла в кімнату слідом за ним. – Треба попередити всіх жителів міста!

– Що показує прилад? – поцікавилась жінка.

– Має бути надпотужний землетрус… Приблизно за добу…

– О небо! Треба щось робити!

– Я полечу до царя. Він має щось вирішити.

Ісай накинув куртку і вибіг на вулицю. Там сів на автолетіс і помчався в бік центру.

Ісанія ж пішла у молитовну кімнату і запалила свічі. Вона заплющила очі й склала руки хрестоподібно на грудях.

Тим часом у дім ввійшла дівчинка, років вісімнадцяти.

– Мамо! Тату! Ви де?

Маринія піднялася на другий поверх і зайшла до кухні. У домі було тихо. Лише за вікном завивав вітер.

Сині вологі очі дівчини відображали ту настороженість, яка запанувала в місті.

Ісанія, почувши голос доньки, вийшла з молитовної кімнати.

– Привіт, сонечко!

– Здрастуй, мамо! – радісно мовила золотоволоса дівчинка. – Ти знаєш, я вчора весь день сиділа над старовинним рукописом, який тато  привіз із Атлаца.

– Ти маєш на увазі той, що йому дав дід?

– Так, мамо. Ти його читала?

– Та ні, якось не цікавилась.

– А дарма!

Ісанія здивовано поглянула на доньку.

– Мамо, – продовжувала Маринія, – у цьому рукописі є дивовижна історія. І я ще дещо прочитала – якесь… ну, ніби пророцтво чи що…

– Пророцтво?

– Ну, зараз! Зараз я принесу той рукопис! – і дівчинка побігла до себе в кімнату.

Ісанія сиділа у вітальні задумана. А Маринія метушилася так безтурботно, ніби нічого довкола не відбувалось. Скоро вона прибігла, тримаючи в руках дуже давній сувій. Маринія, вочевидь, була дуже захоплена тим, про що прочитала в рукописі. Її сині очі сяяли.

– Ось, візьми, мамо, почитай.

– Добре, я почитаю. А чому ти так забарилася нині? Та ще й у таку негоду?

– Я лікувала Гламуса. Він чомусь заслаб. А скоро змагання… – засумувала Маринія.