Дім, якого більше не існує

Дім, якого більше не існує 

Я... Я прийшла до тями від дотику холодних сніжинок. Відштовхнулася від снігу голими руками й стала карачки. Крутиться в голові. Поступово звелася на ноги. Тяжке небо звисає над руїнами мого міста, воно щедро посипає грудочками снігу землю вкриту кров’ю.  Я озирнулася. Не впізнаю місця, де зараз знаходжуся. Я не пам’ятаю хто я і як я тут опинилася. Є відчуття, що я маю знайти свій дім, якого я не пам’ятаю. 

Прямую вулицями. Будівлі, які розташовані на моєму шляху зруйновані. Біля руїн трапляються люди, що лежать у кучугурах снігу. Підходжу до них з надією знайти хоч когось живого. Але ж ні... Вулиці вкриті трупами. 

 Починається справжня завірюха. Вітер аж посвистує. Чогось мені згадалося болюче відчуття голоду, тепер я його не відчуваю. Вулиця за вулицею, я заблукала у місті, якого не пам’ятаю.  Багатоповерхівок не видно і чи були не знаю. 

Йду дорогами повз покинуті авто. Й мимоволі намагаюся розглянути, що всередині. Через снігопад видимість мінімальна. Все довкола стає сірішим. З рота йдуть хукавки. Я щойно помітила, що вдягнена лише у футболку і шорти. Ноги босі. Холоду чогось не відчуваю. Напевно, дуже змерзла, саме тому здається, що не холодно. Мимоволі підходжу до кожного будинку. Точніше до того, що від них лишилося. Намагаюся згадати хоча б щось. Віднайти хоч якісь почуття до цієї груди каменів. Нічого. 

Зупинилася. Розглядаю банер. Він вцілів на не зруйнованій частині будинку. На зображенні усміхнений чоловік і надпис “Зброя нового покоління. Відкриття, яке змінить світ. Дивіться трансляцію о 20:00.” 

— Зброя. Нового. Покоління. 

 Я повільно вимовила кожне слово. В голові крутиться спогад, але я не можу його розрізнити. 

Вціліла гойдалка розгойдується вітром й тихенько поскрипує. Колись на ній гойдалася і я, напевне. В голові виникнув спогад: ”Мені тринадцять років. Я сиджу на гойдалці. Мене розкочує гарний хлопець. Імені його не пам’ятаю, але знаю, що він мені дуже подобався. Зі всіх боків лунає дитячий сміх...”. Може це було нещодавно... 

Мені на хвилинку здалося, що у хуртовині я побачила силует людини. Я майже біжу до нього. А він мов від мене віддаляється. Я намагаюся бігти та наздогнати. Не можу. Сніг налипає на вії. Може привиділося. Невже я тут зовсім одна? 

Я набрала повні груди холодного повітря і що було змоги крикнула: 

— А-а-аго-о-ов! Ту-у-ут хто-о-ось є? 

Окрім свисту вітру геть нічого не чутно. Я одна. Сніг без зупинки мете. Я оступилася та з’їхала на сраці вниз. Стою посеред глибокої прірви. “Зброя нового покоління” крутиться у голові. 

— А-а-аго-о-ов!!! 

Не вдала спроба. Потихеньку шовгаю назад на гору.  

Не знаю скільки часу блукаю.  Натрапляю на перевернутий фургончик з морозивом. Згадалося, як  сонечко пече і я даю усміхненій продавчині гроші, а вона мені величезний ріжок з шоколадом і горішками.... Цей спогад згас і з’явився новий  — відчуття голоду. Такий голод, що паморочиться в голові. Такий голод, що я готова їсти хоч смажену мишу... І цей спогад згас також. 

Я ледь пересуваю ногами в снігових заметах. Але при тому відчуваю легкість. 

 Серед трупів впізнала кількох знайомих людей. В тому числі й хлопця, який мені колись подобався.  

Здається, я блукаю колами. Руїни схожі між собою, як краплини води. Я маю повернутися до дому. Чи мене чекає там хтось? О, так! Там мають бути мама і тато. Але облич рідних мені людей не пам’ятаю. 

На землю разом зі снігом спускаються сутінки. Ліхтарі не світяться. Вони лише декорації. 

Сніг намело уже вище коліна. Моя нога в заметах за щось чіпляється і я пірнаю у сніг з головою. Він вже не холодний. Продовжую лежати мов на м’якій хмаринці. Небо потрохи вкриває мене кудлатими сніжинками. 

Ледь заставляю себе встати. Мотивує й лякає доля трупів у снігу. 

 Я розгрібаю руками сніг, аби побачити те через, що я перечепилася. Це велосипед. Мій велосипед! Я його розглядаю і не можу повірити власним очам. Але це дійсно він. Повертаю голову вліво і намагаюся розгледіти, що там ховається за завірюхою. Зась. Здається, я повернулася до того місця з якого починала. Підходжу ближче. Руїни замело. По ним не зрозуміло чи це мій дім. Не можу впізнати. Будинку не має, зате двері з червоного дерева встояли. Їх до половини замело. Обходжу двері довкола, аби роздивитися. Під ногами поскрипує сніг. Навкруги стало темно.  Знову опинилася ззовні. Починаю відкидати сніг від дверей.  

Це мій дім. Дім, якого більше не має. 

Я стукаю у двері. Сама не знаю нащо. За ними руїни. Я їх бачила. Беруся за дверну ручку і прокручую. Замок клацає. Двері відчиняються. Мене огортає безкрає сліпучо-тепле світло. В цьому світлі в далечі бачу силует. Я відчуваю — це мама. Вона чекає мене. Вона розкинула руки в сторони в німому заклику. 

— Мамусю, я йду до тебе!  

Кричу я і роблю крок у відчинені двері через поріг. В невідомість. Там мене чекає мама...