Мисливець у пастці

Мисливець у пастці 

Світанок. Перші сонячні промінчики не спроможні пробитися крізь тяжкі хмари та сизий туман. Це смог опускається на ліс. Колись могутній та густий, дрімучо-зелений, тепер був більше схожим на пустелю. Де-не-де лишалися невеличкі групки дерев, серед піску і сухої трави. Чомусь це, те що лишилося, і досі називалося лісом. Скоріше, то залишки життя на околиці кам’яної савани. Між деревами спали здоровенні машини, їх місією було донищити те рідкісне, що ще лишилося. Невдовзі тут побудують запланований розважальний  комплекс. Старт забудови розпочнеться вже через два дні. 

 Два чолов’яги з рушницями із влаштованими датчиками захоплення цілей, не поспішаючи один за одним рухалися по так званому лісі. Кремезні, одягнені в чорні комбези, обличчя закривають респіратори. Обоє в жовтих окулярах, на вигляд звичайних, а насправді це тепловізори. Все в їх зовнішньому вигляді казало про те, що хлопці займаються браконьєрством, адже полювання на будь-яку дичину уже років зо двадцять, як заборонене. У звіра не має шансів. 

— Гей, чувак! Чого ми сюди так рано приперлися? Та і невже тут є хоча б щось живе! – той, що був вищий і молодший обвів довкола руками. 

— Я чув, що в цих околицях бачили останнього самця лисиці звичайної! Саме такого екземпляра мені не вистачає.  

— А-а-а, так ось у чому справа... 

Ноги в берцях тонули в сіренькому піску. Через це було важко пересуватися. Хлопці зосереджено просувалися через залишки хащів. Окуляри не фіксували жодного тепла довкола. Жодної червоної плямки. Ця зона давно вважається мертвою. Вони піднялися на пагорб, з якого можна наскрізь побачити увесь ліс.  

— Ві, здається ми дарма сюди прийшли... — звернувся молодший до старшого. 

— Слухай, Лу, я не просто так облетів весь світ і зібрав найрідкісніші екземпляри по всій планеті. Це остання тварина в дикій природі і я такої можливості не втрачу! — Ві випалив з роздратуванням, опустив респіратор і харкнув собі під ноги, — Ходять чутки про вченого, який десь у своєму бункері тримає живими сім екземплярів. Я його майже вистежив. Коли я до нього доберуся моя колекція стане повною, завершеною. Ідеальною. 

— А тобі не здається, що лишаючи тварин живими у себе, ти володів би ціннішою колекцією, аніж коли ти їх перетворюєш на опудала? 

— Хах! Не сміши мене! Останні особини нічого не вартують живими. Яка з них цінність? Рід продовжити вже не спроможні. Доживуть свій вік і подохнуть.  А так, я власноруч забираю у них життя і перетворюю їх на щось вічне. Це найбільша цінність! Слухай, якийсь ти підозрілий чувак!? Я тебе взяв із собою тільки з рекомендації Ем, аби не захворів цей хрін старий... Я тільки йому довіряю. 

—  Та то я так, бовкнув не подумавши. 

— Наступного разу думай, перед тим, як щось ляпнути! Ти тут лише задля страховки. Постріл роблю тільки я. Це моя здобич! І не дай Боже, ти поцілиш МОЮ здобич, то я з тебе зроблю опудало і мою колекцію поповниш саме ти! Зрозуміло? — Ві намагався не підвищувати голос, все в його словах говорило про те, що саме так він і зробить, якщо Лу його ослухається. 

— Зрозумів-зрозумів! Не гарячкуй! Я ж не дурень. Нумо шукати, в нас залишилося мало часу. 

Мисливці спустилися з іншої сторони пагорба, по вогкому піску пересуватися стало легше. Стовбури величних вікових дерев складені одне на одного чекали транспортування. З цього боку окрім будівельної техніки й контейнерів з будматеріалами нічого не лишилося. Кругом пустеля впритул до мегаполіса. Ві знову харкнув собі під ноги та дещо помітив. 

 — О-о-о... Дивись, що у нас тут! 

— Сліди? — Лу нахилився, аби подивитися ближче. 

— Це не просто сліди! Це сліди лисиці звичайної. Він десь тут блукає! — Ві перейшов на шепіт. 

Звівши рушниці до передпліччя, вони дивлячись через екрани рушниць, рухалися напівприсядки вперед за слідами. Переводячи рушницею з одної сторони в іншу. Зброя має зафіксувати ціль. Хлопці  завернули за купу колод. Попід стовбурами був зафіксований рух. 

— Він тут... Стій у мене за спиною. Я прикінчу його сам... 

З-під колоди визирав маленький чорний носик. Оченята мов дві великі намистини. Звір був переляканий, але виліз назустріч своїй смерті. Яскраво рудий, з чорними лапками й вушками, білою грудкою, густим хутром та неймовірно пухнастим хвостом, лис сів перед здивованими мисливцями.  

— О Боже! Це ідеальний екземпляр, те що треба! Не бійся, тварюко, все швидко скінчиться... — Ві бурмотів не то до себе, не то до тварини. 

Два хижаки дивилися одне на одного не кліпаючи очима.  Ві затримавши дихання повільно звів затвор рушниці, він не промахнеться, датчик захоплення цілі не дасть помилитися. Палець спокійно ліг на курок. 

Постріл! 

Колись давно, птахи зачувши постріл, розліталися з дерев, здіймаючи переливистий галас. Давно. Не зараз. Усі птахи, що лишилися, живуть у приватних колекціях. Не в лісі. Та і звук пострілу був не гучний. Ледь чутний. Хижак мертвим впав до долу. 

— Влучний постріл! Ну, що можемо йти додому? — запитав Лу обходячи тіло довкола, з голови на пісок стікалася калюжка крові. 

Лу присів над тілом, поруч із ним всівся і лис. Своїм вологим носом він наблизився до калюжки, ніби перевіряючи чи живий ще хижак.