Частина третя.

На дворі вже була ніч як і говорив Тимофій невдовзі після того, як вони зайшли в будинок почалася сильна хуртовина. Чоловік поклав пакети на стіл, скинув верхній одяг і пішов розпалювати камін.

— Може нарешті скажеш своє ім'я сидіти нам тут довго. 

— Лера. І я так розумію новий рік нам доведеться зустрічати також у двох, — вона не запитувала, а стверджувала. — Так і знала що не варто було їхати у цю дурнувату поїздку краще б сиділа удома! — бурчала тихо собі під носа. 

— Тоді чому ж поїхала раз не хотіла? — в голосі чоловіка була чутна легка насмішка.

— А? Та яка вже різниця? — засмучена Лера опустилася на стілець біля столу. 

— Ну не знаю. — чоловік підвівся з колін та підійшов до дівчини. — Але можливо верхній одяг усе ж знімеш? Так в будинку прохолодно та це не на довго. Я ввімкнув отоплювальну систему через пів години буде нормально, а поки можеш погрітися біля каміна.

— А ти чому тут сам? — зненацька прозвучало зустрічне питання від Лери.

— Не люблю шум та людей які його створюють особливо в зимові свята.

— То ти тут постійно живеш? Одразу й не скажеш, — оглянувши очима кухню сказала дівчина,

— Ні я приїжджаю сюди не часто. В місті в мене робота, квартира, батьки, — Тимофій так легко говорив про це Лері ніби це було щось не суттєве. — Сюди я приїжджаю тільки тоді коли хочу усамітнення та відпочинку. Тут природа, тиша та спокій.

— Класно от би і в мене було таке місце, — Лера сиділа на стільці, а Тимофій стояв поруч.

Дівчині  було сумно, настрою геть не було раптово згадалося усе те що вона так сильно намагалася забути. Зрадницькі сльози з'явилися на очах. У дівчини і справді не було такого місця де вона могла б усамітнитися та пережити власне горе розібратися у собі та відчути спокій. Їй постійно щось або хтось заважав. 

Чоловік не помітив  сліз Лери лише розумів що їй сумно. Вона була розбитою такою ж як і він сам. Він це відчував нутром. Від нього постійно чогось вимагали клали на нього якісь сподівання за не виконання яких його звинувачували та ображали. Він стомився від усього тому й вирішив придбати цей  будинок. Про його існування майже ніхто не знав. Тут він міг бути собою.

— Будеш каву чи може какао? 

— Ні дякую! — тихо відповіла.

Лера не знала що їй робити та як себе поводити. Одна з незнайомим чоловіком в будинку посеред лісу далеко від цивілізації та щей за шість годин до Нового року.

— Якщо хочеш можеш піднятися на гору та обрати собі будьяку кімнату окрім останньої з ліва, то моя. Туалет перші двері праворуч, ванни нема є лише душ тут на першому поверсі. Тільки не впевнений чи є гаряча вода, не встиг перевірити. 

— Добре дякую я зрозуміла, — вичавила з себе дівчина.

Вона піднялася зі стільця і попленталася сходами на другий поверх будинку так і не знявши верхній одяг. Пройшовшись коридором другого поверху та заглянувши в кілька кімнат дівчина обрала для себе простору кімнату в мінімалістичному стилі. З вікна якої відкривався, мабуть, дуже гарний краєвид тільки зараз дівчина не могла його розгледіти через хаотичне кружляння снігу за вікном та темряву. Сівши на ліжко поклала руки на коліна. Кілька разів глибоко вдихнула та шумно видихнула. Як і казав Тимофій  через пів години в будинку вже була нормальна температура і тому у верхньому одязі дівчині стало жарко. Близько сороко хвилин дівчина просто лежала на ліжку у верхньому одязі й думала, аналізувала. В кімнаті було темно та тихо єдиним стороннім звуком у кімнаті було її власне дихання. Піднявшись з ліжка Лера нарешті зняла куртку з шапкою. Взявши їх у руки дівчина спустилася на перший поверх. Де спочатку подумала що нікого нема через тишу в приміщені. Та спустившись зі сходів побачила Тимофія що сидів біля каміна й читав якусь книгу. 

— Ти нарешті вирішила роздягнутися? Молодець, — нібито хвалив. Вираз обличчя чоловіка був кам'яним він ні на секунду не відривався від чтива.

Лера підійшла до вішалки буля вхідних дверей та повішала свою куртку. Трохи вагаючись дівчина все ж наважилася підійти до чоловіка який сидів у незрозуміло звідки взятому кріслі гойдалці.

— Що читаєш? — чоловік глянув на дівчину відірвавшись від книги, а після продовжив дивитися на жовті сторінки з друкованим на них чорним текстом.

— Стівена Кінга. Читала колись? — за інтонацією голосу неможливо було зрозуміти його настій.

— Ну хіба що коли в школі по зарубіжній його проходили, а так ні, — відповіла зручно вмощуючись на килимку біля каміна. Язики полумя звивалися я у таємничому танці, а звук потріскування палаючої деревини приємно лоскотав слух. Дивно, але вся та атмосфера дивним чином дарувала дівчині такий бажаний тимчасовий душевний спокій. І присутність поруч того загадкового та відстороненого чоловіка здавалося була одним із ключових аспектів.