За клацанням пальцями

Любов – це все, що в нас є, єдиний спосіб, яким ми можемо допомогти іншій людині.

(Еразм Роттердамський)

Я хочу допомагати людям. Я зрозуміла це приблизно років у дванадцять. Тоді, коли дурна білка кинулася на вітрове скло нашого автомобіля. Вона так і залишилася лежати на капоті у маленькій калюжці крові.

Пам'ятаю, я подумала: якщо вона встигла віддати Богові душу, в мене нічого не вийде. Оскільки – так велить перше правило – нікого не можна воскресити з мертвих простим клацанням пальцями. Але білка ще дихала. І я клацнула.

Клац!

Звірятко підстрибнуло, крутанулося на місці й, відштовхнувшись від слизької поверхні, шмигнуло у придорожні кущі.

Відтоді я не переставала клацати пальцями. Щойно в когось з моїх друзів починала юшити носом кров, я опинялася поряд.

Клац! І крові наче й не було!

Здерті коліна? Чудово!

Клац!

Заноза? Ще краще!

Клац!

Весняна алергія, розлад шлунка, розтягнення зв'язок…

Клац, клац, клац!

Зізнаюся, в мене виходило чудово. Це моє покликання!

Усі ми володіємо вродженою здатністю клацати пальцями. Приблизно у п'ять років її вимірюють за шкалою Блюмера від одного до десяти балів. Тобто хтось клацає краще, хтось гірше. Проте базовий рівень є в усіх: кожен може забезпечити себе їжею, дати лад одягу, завести машину одним нехитрим рухом. Здатних зцілювати набагато менше. Це – привілейована каста. Її адептів вирізняє шляхетність душі. Так мені принаймні здається.

Я вже не кажу про фахівців. Це вищий розряд. Максимум, чого можна досягти. Талант, помножений на щоденні виснажливі тренування. Пальці, стерті до крові. Так, що кістки і сухожилки видно неозброєним оком. Фахівці можуть викликати дощ, підвищувати врожайність, лагодити складні механізми, будувати будинки, опріснювати воду (цілі тонни води!) одним клацанням пальцями. Але навіть вони не здатні підняти з дна Маріанського жолоба затонулий корабель чи перетворити пустелю на квітучий сад. Як і воскресити мертвого. Ніхто на таке не здатний. Навіть фахівці, в порівнянні зі здібностями котрих мої власні здібності є вельми пересічними (шість із десяти балів).

У вісімнадцять років я закінчила десятимісячні курси медсестер, на крок наблизившись до втілення дитячої мрії – допомагати людям. Мої можливості цілком відповідають моїм бажанням. Тепер маю рік, аби підготуватися до вступу до Медичної Академії. Рік, щоб вирішити, чого саме я чекаю від майбутнього. Але час плине більше не за роздумами, а за роботою.

Зваживши на мій потенціал, мене взяли до Медичного центру Нейплс. Так-так, у мене значний потенціал. Просто величезний. Мені так і сказали. Тутешні санітари, медсестри і лікарі теж – надзвичайно доброзичливі. Дехто з них дивиться на мене з поблажливою усмішкою, дехто підбадьорює, а інші малюють перспективи. Але всі вони сходяться в одному: «В тебе вийде».

Мені надзвичайно важлива їхня думка. Вона, власне, й тримає мене, як то кажуть, на плаву. Штовхає вперед. Адже, як і на будь-яку людину, на мене іноді нападають сумніви. Але я бачу посмішки довколишніх, їхні киви, чую поклацування, – і все відразу стає на своє місце. Я хочу допомагати людям. Ось що важливо. А більше, мабуть, нічого.

Але поки що мій обов'язок – зустрічати пацієнтів у приймальному покої та уважно записувати їхні скарги. Іноді ми балакаємо. Я люблю побазікати. Й вони не проти. Це теж, можна сказати, частина лікування. Психологічна підтримка так само важлива, як і хірургічне втручання. Оскільки навіть фахівцям непідвладно впливати на емоційну сферу людини. Навіть вони не можуть заліковувати душевні травми. Тому перекинутися слівцем-другим інколи не менш важливо, ніж вправити суглоб.

– Як ся маєте, місіс Янг? Здається, ми з вами бачилися минулого тижня.

– Так-так, дорогенька, так і є. Минулого тижня мій дорогий Фердинанд вибив мені два передніх зуби, а на цьому виколов око. Довгою виделкою. Тієї самою, на яку наколюють скибочки холодного м'яса.

– Може, вам варто розлучитися?

– Ну що ви! Ми прожили разом двадцять років. Я кохаю його. Звичайно, в нього є недоліки. У кого їх немає? Але він, як і раніше, – світло моїх очей.

Або:

– Вона вдарила мене пательнею! По голові! Навідліг! Здається, вона розкроїла мені череп! Тільки погляньте. Ось тут, любонько. Бачите?

– Просто жах!

– Там багато крові?

– Жахливо багато!

– Але ж я віддав їй кращі двадцять років мого життя!

– Вам не здається, що так не може тривати довше?

– О, Гортензія! Моя Гортензія!

– Містер Янг?

– Вона б'є мене щоразу, коли я плюю на підлогу. Але що в тому поганого? Плюнути і розтерти? Їй вічно чогось шкода. Тільки не розумію, чого більше, – черевика чи підлоги?

– Й справді, чого?

– Ви гадаєте, це жахливо?

– Що може бути гірше?

– Минулого четверга вона відкусила мені палець! Мені так незручно турбувати лікаря Йейца, але що я можу вдіяти? Я – піаніст. А піаністам потрібні всі пальці!