За ким плаче душа

Під звуки воронячих «пісень» сонце пекло ще сильніше. Пустка здавалася безмежною. Ніби йтимеш нею вічно. Але коли на очі потрапила мертва купа, то можна з полегшенням видихати. Скоро доберешся до міста. 
Мертва купа. Невідомо скільки людських черепів уже досить довгий час зустрічають  подорожніх на шляху. Намагайтеся до них не придивлятися. Кажуть, що як тільки подивишся на ті черепи, а вони тобі в душу зазирнуть. Так, що в серці кров холоне, а в ногах німіє. І коли відійдеш від них на деяку відстань, то почуєш звідти: «Ти скоро до нас приєднаєшся». 
Міська брама була старою, але стояла велично. Пройшовши її, потрапляєш у лабіринти вузьких вуличок. Тут час від часу люди губляться – настільки все заплутано. Тому, щоб не пропасти у лабіринті, дехто використовує дахи будинків. Так точно швидше доберешся до потрібного місця. Вибирай будь-який будинок, у кожного зі зовнішньої сторони є сходи, що ведуть на дах. У місті майже немає високих будівель, і дахи роблять зазвичай плоскі. А однаковий колір цегли зливає усю верхню частину міста в суцільне полотно. Для кращої орієнтації в просторі деякі важливі місця позначаються прапорними стовпами різних кольорів. 
Синій прапор. Таким знаком позначався ринок. Сьогодні метушні там більше, ніж зазвичай. Усі щось кричать. Нічого не розібрати, поки не підійдеш поближче до якоїсь точки. Тоді точно почуєш щось типу: «Підходем! Купуєм!» Або: «Що вас цікавить? Можу запропонувати ось цю рибку. На неї попит великий». 
А на окраїні ринку була своя атмосфера. 
-Добрий день! Дядько Афоне, можна з вами? – підійшла до сивого торговця дівчина. 
-А? Морі! Привіт! Звичайно, залізай, - сказав, ставлячи глечики з медом до воза. 
Морі залізла на воза і сіла у дальньому куточку. 
-А ну, Морі, допоможи мені. Підтягни до себе торби, - звернулася до дівчини бабця Тай, низенька така. Дала їй два великих вузлика, а сама узяла ще один, піднялася на воза і сіла поруч із Морі. 
Дядько Афон досі збирав товар. Поряд із ним із торбами бігала бабця Ара. Приносила одну за одною. І при цьому встигала сперечатися зі знайомими по торгівлі: 
-Не гавкай!... Розлюблю, чортяка! – А коли весь товар був складений до воза, перед тим, як залізти, діловито сказала: - Ну-у, ніби всіх образила. – Звернулася до тих, з ким сперечалася: - Все, мої хороші, гарної торгівлі вам. Бувайте! 
Воли рушили. Повернули на вулицю, минули площу. Шлях тримали в сторону Ількьуля, одної з найвіддаленіших частин міста. Вона вам скоріше нагадає селище. Дорога туди пролягає повз поле. Сонце пекло. Вітер міг би розбавити спеку, але сьогодні його не було. Де-не-де проїжджали повз поодинокі дерева. Ні одної птахи на небі. Спокій, та й тільки. 
Але не у випадку з дядьком Афоном. Точніше з його пасажирами. Роздивляючи знайомі краєвиди, Морі час від часу позирала на бабу Тай і бабу Ару. Вони між собою щось обговорювали, сперечалися. Іноді бабця Тай обурено так заверещить, що усім вуха позакладає. А бабця Ара обов’язково скаже щось про корм для корів: 
-Афоне, ти будеш купляти той корм? – запитає вона. 
-Не знаю, - з нехотя той відповість. 
-Та я от теж думаю, треба чи не треба. 
Воли зупинилися біля будинку баби Ари. 
-Ой, Афончику! Що я без тебе робила! – казала вона, вигружаючи разом з дядьком Афоном власні торби. – Ти ж у суботу будеш виїжджати? 
-Ага. 
-О, тоді я з вами поїду. Ну все, дякую тобі! Дякую, котику. Бувай! 
Віз рушив далі. Зовсім небагато залишилося до дому. 
-І як він їх витримує? Не знаю, - почувся знайомий голос. У кутку навпроти вмостився білий птах. Павич.  
«Знову ти!» - обурилася Морі. 
-Не знову. Я завжди тут був, - відповів той. 
«Добре, що тільки я тебе можу бачити… Значить, від мене не відчепишся?» 
-Люба, це ж риторичне питання, так? – Минула коротка пауза. Птах поглянув на дядька Афона: - Як він їх тільки витримує? Коли ж він перестане їх відвозити на ринок? 
«Не знаю. Але в тому, що відбувається зараз, є щось особливе». 
-Вигадки! Таке тобі не личить. 
«Та ну тебе!» 
-Дякую, - посміхнувся, а в очах засіяли зірочки. 
Воли зупинилися. Дядько Афон сказав вигружатися. Морі злізла з воза. Подякувала, попрощалася і пішла додому. Добре, що до нього залишилося зовсім трохи. 
Двері відкрилися і до кімнати ввійшла дівчина. Втомлене обличчя, в’ялі рухи. Торбинку поклала у кутку. А сама лягла на ліжко. 
«Як же ж добре!» - подумала вона. 
-Згоден. Класно просто так валятися, - поруч з нею вмостився на ліжко парубок у білому. 
-А ну злізь! – і штовхнула того. – Ти зі своїми перетвореннями мене з розуму зведеш. Не лякай так. 
-Я подумаю, - сів на підлозі, ноги склав по-турецьки. – Не думай залежуватися. У тебе ще завтра чай. До нього готуватися треба. 
-Гааа! Точно… Не хочу. 
-Треба, Морі, треба. Як це так, ти і не підготуєшся? Ганьба! 
-І це мені каже якийсь там птах. 
-Не якийсь! А білий павич. Я – проекція твого внутрішнього світу. Тому не треба мене ображати. Я ж, як не як, частина тебе. Май повагу! 
-Добре, - зітхнула. – Що ти там казав? Завтра чай? 
-Правильно. 
-Давай спочатку теплого молочка вип’ємо…   
… 
Це була одна з тих ночей, коли Морі не могла заснути. Думки лізли в голову й страшенно заважали. У неспокійні ночі вона йшла до кухні й заварювала м’яту. Одної чашки завжди було мало, тому робила дві. А потім піднімалася на дах. Звідти відкривається чудовий огляд на зорне небо. Сьогодні воно видається більш яскравим. Морі пила м’яту і спрямовувала свій погляд у безкрайню далечінь. Глибоку й таємничу. 
-А-ах! Думав, безглузде це ваше небо. Зараз бачу в ньому щось таке, - сказав павич, сідаючи поруч із дівчиною. 
-Яке таке? 
-Ну таке, магнетичне. 
Тривала мовчанка. Обоє вдивлялися у небо, зірки, тонкий ріжок місяця. У цю мить здавалося, що вони одні на цьому світі, ніхто їх не турбуватиме. 
-Я здогадуюсь, чого тебе на таке потягнуло, - сказав птах. 
-І чого ж? – запитала Морі. 
Той нічого не відповів. Вони посиділи на даху ще деякий час. Коли очі почали злипатися, Морі спустилася до кімнати і, лягаючи у ліжко, провалилася в сон. 
Як на диво, дівчина прокинулася вчасно. Хоч сонна, але це не завадило Морі почати збиратися на навчання. Сьогодні був останній робочий день – п’ятниця. Завжди приємно усвідомлювати, що завтра не треба нікуди йти, можна скільки хочеш часу пролежати у ліжку. І тобі нічого за це не скажуть. Значить, ранок почався не дарма. 
Але радощі на цьому не закінчується. 
Є ще автобуси. (Не питайте, звідки у фентезійному світі разом з возами ще й автобуси їздять. Це ж як казка. А в казках як у ваших найпотаємніших фантазіях – можливо ВСЕ.) 
З Ількьуля у центр міста дібратися набагато складніше, ніж з міста в Ількьуль, хоча другий випадок теж має свої сюрпризи. 
Погано, якщо автобус проїде повз вас. Тоді усі сподівання на подорожнього на власному транспорті, якого вам вдасться зловити. Але якщо автобус все таки зупинився, то постає інша проблема – як влізти у вже повну консервну бляшанку на колесах (повірте, у таких випадках це точно так воно і є). На допомогу приходить чарівна фраза водія: «Проходимо далі по салону!» І люди починають штовхатися то туди, то сюди. Не знають, куди себе діти. Бо з-заду в вас впирається широка чоловіча спина, як ваші дві. З переду клітчата торба якоїсь бабці. (Куди у таку рань вони тільки їздять?) По боках ще хтось. Вітаю! Ви повноцінний учасник оргії. Душно, ніяково, з чола тече піт, до вуха долітають скарги, чого так мало автобусів на маршруті і т. д. Але ви, як і усі, гордо витримаєте увесь цей сором, аби тільки дістатися куди треба. 
Жах триватиме десь хвилин  20. І ось на зупинці, коли автобус уже відкрив двері, ви з полегшеною радістю виштовхуєте себе з салону. Пом’ятий, з роздавленими ногами, спітнілий, з кошмаром на голові у своїх очах ви бачите себе героєм, бо пройшли таке страшне і важке випробування. 
Особливо важливі будівлі в місті мали зовсім інший колір, ніж усі інші. Університет був пофарбований у світло-блакитний. Він вважається місцевою гордістю. Бо з нього виходять найкращі. Найкращі мислителі, науковці, вчителі… 
Морі навчалася на філософському відділенні. Потрапила вона туди випадково. А розповідати довго і нудно. Та можна сказати, що їй тут подобається. Окрім хороших викладачів, на цьому відділенні живе своя, особлива атмосфера. Вона ніби заспокоює. 
Дівчина до початку занять приїжджає трохи раніше (можна сказати, що набагато). Тому щоб якось скоротити час очікування, павич починає свою «атаку»: 
-Коли до дому повернешся, не забудь перською зайнятися… А флейта!? Ти вирішила закинути її? Не порядок. Ти ж тільки-тільки почала нею цікавитися… І поприбирати у кімнаті не забудь… Агоу! Ти взагалі мене чуєш? 
Морі лише у відповідь: «Угу». 
Коли до чаю, так називаються заняття в Університеті, залишається декілька хвилин, починаються необхідні приготування. Треба розстелити пледи, розставити подушки, поставити грітися воду. Підготувати м’яту, іван-чай, каркаде або щось інше, що підійде для заварювання чаю. Заняття проходять у просторих і світлих кімнатах з великими вікнами. Зазвичай студенти з викладачем сідають колом, беруть у руки чаші з запашними напоями і починають обговорювати якусь тему. Досить атмосферне дійство. Особливо якщо порушена цікава проблема. Тоді чай стає цілим майданчиком для дискусій. 
Поступово припливають одногрупники, а разом з ними звична метушня. Хтось, зовсім сонний, спробує втямити де він, що з ним і як він сюди потрапить. До його компанії приєднається інший, такий же самий. Деякі поодиноко будуть збиратися з думками перед чаєм. А одні цікаві типи зберуться у невелику купу і почнуть обговорювати справи насущні. Іноді до вух Морі може долетіти подібне: 
-Я тобі папугу подарую. 
-О-о, дякую тобі, друже. 
-А мені пташку буде шкода. 
-Чого це? 
-Та папуга з ним не вживеться, полетить від нього. 
Сміх. 
-Точно. 
Або дівчата особливо почнуть розказувати одна одній, хто із знайомих з ким одружився, хто розстався, у кого діти з’явилися.  
-О-о-о, болюча для тебе тема, - скаже білий птах. 
«Ага,» - погодиться Морі. – «Хочу мати хлопця». 
-Знайди його для початку. 
«Хлопці, агоу!» 
-Добре, - сміється павич. – Подумки стратегію продумала. Треба її на практиці випробувати. 
«Це довго, запарно. Можна все те пропустити і одразу вийти заміж?» 
-Ого! Ну й у тебе і бажання! – знову сміється. – Так ти хлопця хочеш чи заміж вийти? 
«Все і одразу». 
Павич лише стенув плечима, більше нічого не сказав. 
… 
Заняття завершилися. 
Дорога додому виявилася більш стомлюючою, ніж уранці. Морі повернулася замореною. Поклала свою торбу в куток і завалиться на ліжко. Павич обов’язково почне нагадувати про флейту, перську і прибирання. До цього додасть ще підготовку до чаю на понеділок. 
-Аах… - з важкістю зітхне дівчина. – Не хочу. 
-Перехочеш. Чого це ти так розлінилася останнім часом? З тобою все в порядку? 
-Не знаю… І я не лінива, просто мотивації немає. 
Білий птах нічого не відповів, тільки злегка всміхнувся. 
-До речі, ти вже визначилася? 
-З чим? 
-Пам’ятаєш, вас на одному заняті питали, де чи з ким хотіли б працювати. 
-Не знаю. 
-А якщо серйозно подумати… 
-Ще одне питання для безсонних ночей… Воно мене вже замуляло. Відчепись. 
-Треба домуляти. Давай. Подумай, порухай мізками. Ну ж бо. 
-Ти коли-небудь мене дістанеш! Гм… - замислено почухала лоба. – Може в поліції… Або в будинку смерті… 
-Будинок смерті? Чому там? 
-Можливо, саме там мені вдасться залагодити свою провину перед ними...
Через деякий час додому повернувся тато. Морі як раз поставила чайник на чай. Добре після роботи випити чогось гаряченького. Тато виклав уміст своєї торби на стіл. Поруч поставив глечик з чимось гарячим і запашним. 
-У тітки Рем був, - каже. 
-Справді! А це що, молочний суп? – радісно питає Морі, заглядаючи усередину глечика. Відчула аромат страви. – Усе, я голодна. Піду накладу собі супу в тарілку. 
Тато вже збирається з такого приводу історію розповісти: 
-Значить, Рем покликала мене: «Супом пригощу,» - каже. Я прийшов. Сиджу, їм, а вона вже з глечиком вправляється. Я їй: «Нащо ти налажуєш? Тобі що, нікого кормить?» 
«Вони не їдять». 
«Так роби менше». 
«А я так не можу». 
Тато посміхнувся. Морі засміялася. Ну що вже поробиш. Тітка Рем найкраща в приготуванні чогось подібного. А Морі просто обожнює її страви. Ось він, один із ідеалів кулінарного мистецтва. Із кожною ложкою молочного супу ніби відправляєшся у рай. Їсти щось таке – як ціле свято. Морі хотіла узяти ще добавки, але… 
… 
Настали вихідні. Це означає, що настав час відпочинку. Зазвичай у ці дні Жасмин, сестра Морі, може щось смачненьке спекти, тортик чи булочки. Але перед цим треба виспатись. Бажано до обіду. Морі до цього часу теж майже нічим не займається, хоча встає рано. 
-Ну пороби хоча б щось! – біситься білий птах. – Перську повчи, на флейті пограй, книжку почитай. До чаю підготуйся на понеділок. А то потім будеш тут завивати: «Я нічого не встигаю!» 
-Нічого не хочу, - відповідає Морі. – Хочу, але не хочу. 
-Та які ж ви жінки всі… - бідолаха закипає ще більше. 
-Які? – запитала. 
-Невизначені. – Продовжив діловито після паузи: - Ти будеш щось робити? 
-Може пов’язати? – подумала дівчина. 
-Ну нарешті! – зрадів, коли Морі узялася за в’язальний набір. 
Останнім часом саме в’язання дає їй який душевний спокій. Така справа не напружує. Скоріше, це як медитація. Добре, що Жасмин поросила Морі переробити її шаль. Давно вона так нічого не робила чогось подібного. Чудове відчуття розслаблення під час процесу. Те, що треба, коли не знаєш, що робити. Хоча це одна з єдиних справ, за яку дівчина візьметься саме зараз… 
Коли Жасмин скаже, що вона готова щось пекти, то бажано на кухню у той час не заходити. Там відбувається грандіозне дійство, чарівне і водночас страшне. Звуки гуркоту посуду, взбиття, розсиплене борошно на підлозі, на столі, дух гарячої духовки… і обличчя сестри зосереджене і, ніби, натхненне. У такі моменти краще її не чіпати. Вона не любить, коли заважають. Потрібна допомога – сама покличе. Тому можна задовольнитися роллю спостерігача. 
Пройде деякий час – на столі з’явиться торт або булочки. Аж і захочеться одразу з’їсти, але ні, почекайте. Треба щоб випічка остигла. От дивишся на таку красу і не віриш, що навколо тебе суцільний безлад. Ніби кочівники на кухні пробіглися. 
Це все стає дрібницею, коли візьмеш у руки білочку і спробуєш її на смак. Незрівняний, ніжний. Ні з чим не порівняти. Дивина, як така маленька дівчинка може створити таке чудо. Не інакше як магія. Ні, це талан.  
…        
Знову ще одна безсонна ніч. У домі всі вже сплять, і тільки Морі не спиться. Втомлена, в’яла, але очі закрити не може. Її все не відпускають дивні образи. Цього разу це вона сама. Бліде, змертвіле обличчя. Без емоцій, хоча впалі вилиці дають враження, що вона посміхається. Нерухома, зимна постать обкладена білими лілеями і поміщена... в труну.  
Від такого аж піт холоне, а руки починають трястися. Подібні картини Морі почала бачити після смерті своєї бабусі. Потім вони припинилися, але коли не стало діда, почалася нова хвиля. Зазвичай такі образи вимальовуються тільки з їх участю – у голові повторювалися сюжети похорону. І тільки у цю ніч вона побачила там себе. 
Страшенно перелякалася, по шкірі пройшлися мурашки. І як тепер заснути? Тільки не плакати, це всього лише уява. Нічого більшого. 
Треба заспокоїтися. Вдих-видих, вдих-видих. Головне дихати. Зараз нічого не сталося, ти жива. Це всього лише плід твоєї уяви. 
А тепер закрий очі, сконцентруйся на диханні. Ти потихеньку засинаєш... 
Біла лілія! 
«Я коли-небудь посплю нормально!?» 
-Що? Знову? – запитав птах. 
«Ага. Не дають спокою». 
І як зазвичай пішла на кухню, заварила м’яту. Цього разу три чашки, щоб точно заспокоїтися. Піднялася на дах дивитися на зоряне небо. Рятівне місце. Саме тут можна забути про всі турботи. Саме сюди можна... 
-Ти тікаєш, - сказав павич. 
-Що? – не зрозуміла Морі. 
-Тобі не здається, що зоряне небо це спосіб утекти від проблеми? Ти ж ним почала цікавитися, коли баби не стало. 
-Не знаю... Можливо...  
-Не можливо, а так воно є. Тобі треба з кимось поговорити про це. 
-Тоді давай з тобою. Не проти? 
Пауза. Коротка і напружена.  
-Що тебе зараз турбує? – запитав. 
-Що я можу померти. Померти молодою, самотньою і нічого після себе не лишити. Навіть не уявляю, що буде після мене. Чи будуть люди пам’ятати, чи будуть горювати? Чи залишиться мій образ з ними надовго, чи розпливеться з часом? Я боюсь, що мене забудуть, - на очах навертаються сльози. 
-Ти сумуєш за ними? 
-Звичайно. Як же ж без цього. Мені дійсно шкода, що у той момент я не була з ними поряд. 
-Ти відчуваєш за це провину? 
-Так. І я хочу всіма способами її спокутувати... Я погана онука, так? 
-Що за думки!? Ти не погана. Просто... – зам’явся. Далі продовжив бадьоро: - Так! Шмарклі в кулак! Життя продовжується. Не треба стояти на місті, йди далі. 
-Простіше сказати, ніж зробити, - злегка усміхнулася. 
-Не чекай від мене чогось більшого. Я не знаю, у які моменти себе проявлю краще. Так що... задовольнися хоча б цим. 
-Як думаєш, я застрягла на одному місті? Просто здається, що все, що відбувається навколо, ніби проходить повз, як заповнені автобуси, а я стою тут і ніяку з них зловити не можу. 
-Для тебе зараз залишатися на місці це нормальна реакція. Але не варто з нею затягувати, далі буде гірше. До того ж, ти ще непогано просуваєшся. Окрім зірок, ти що ще маєш? Ти в’яжеш. Хоч за якусь справу ти нарешті  взялася. Залишилося тільки відновити заняття на флейті, почати більш завзято вивчати перську. І кінець кінцем прибери у себе в кімнаті. 
-Добре, добре, - усміхнулася Морі. 
-І ще одне… Морі, я хочу побачити тебе з пером у руках, знову. 
-Знову? 
-Тобі ж так подобалося писати. Повернися до старої роботи. Або хоча б напиши щось спочатку для себе. Опиши свої думки, переживання. Це може тобі допомогти, зняти біль з душі. 
-Для себе, кажеш… 
-Ага. 
-Я подумаю. 
… 
-Дівчата ви квіти поливали? – запитав тато Морі і Жасмин, коли прийшов додому. 
-Ой, забула, - сказала Жасмин. – Зараз усе зроблю. 
-Морі, ти квіти поливала? – запитав тато знову, коли не почув відповіді від старшої доньки. 
Дівчина сиділа за столом і працювала. Вона писала, щось закреслювала. Потім зупинялася, замислилася, а потім знову продовжила писати. Іноді вставала, ходила навколо столу, випила води, поводила руками в повітрі, подивилася на годинник, знову походила, сіла і почала писати. 
-Морі! 
-А!? 
-Ти квіти поливала? 
-Ні. Пробач, не змогла. 
-Та що ви робили цілий день? – обурився тато. 
-Я пишу, - і захоплено посміхнулася. Дівчина аж сіяла. 
-Ах, мало вас лупасить. Що з вами поробиш! От же ж шкоди! 
-Ми не шкоди! – заголосили разом сестри. 
Усі троє усміхнулися. 
Морі повернулася до роботи. Цього разу все почалося плавно, повільно. Одна думка тягнула за собою іншу. Поступово складалася цікава картина. Робота манила, затягувала. Не хотілося її відпускати. Вона прям просила: «Допиши мене!»  
Коли Морі не писала, більшість думок були направлені до незакінченого рукопису. Не було ще подібного випадку, щоб вона так хотіла завершити роботу. 
«І про що ж ти пишеш?» - запитає павич. 
«Про свої думки, переживання, про життя. Ти ж сам казав, написати щось для себе. Я тільки зараз розумію, що це дійсно мені потрібно. Я втомилася недосипати, набридло не робити нічого. Я хочу повернутися в нормальний потік життя. Думаю, що робота над цим рукописом розбудить мене. Мені треба його дописати». 
«А ти, як бачу оживаєш… Тільки, прокинься, будь ласка, якнайшвидше». 
«Прокидайся!» 
«Агоу! Катя, прокидайся!» 
-Катя! 
Очі розплющилися. 
-Що сталося? 
-Ти на парі заснула. 
-Що? – здивувалася. 
-Ти заснула. Катя, з тобою все впорядку? 
-Заснула? О-йо-йой, який сором! – дівчина схопилася за голову. 
-Ти того, спи нормально. Ти нам жива треба. За пару не хвилюйся – конспект дамо. Ну все, бувай! Зустрінемося завтра. 
Катя залишилася одна у порожній аудиторії. То був лише сон. Точно, вона ж недоспала. Вчорашня ніч не давала спокою. Треба було доробити рукопис. За останні десять місяців дівчина ще так себе добре не почувала. Можливо, скоро її жахіття минуть. Вони більше не турбуватимуть, лише залишать невеликий слід десь в глибинах її пам’яті і на сторінках щойно написаної новели. 
Виявляється, вона взяла з собою той рукопис з в університет. Напевно, щоб перечитати перед тим, як перейти до друку тексту. А в процесі заснула… 
Вона зібрала свої речі, вимкнула світло в аудиторії, закрила двері й віднесла ключ до деканату.  
Навколо вирувала весна. Навколо життя. По вулиці йшла замислена дівчина. І в голові тільки крутилося: «Хочу морозива».