За кадром

1

Липень. Спека. На небі не було жодної хмаринки. В офісі панував творчий хаос, було багато роботи, усі кудись бігали, щось робили. Ліза в компанії працювала офісним працівником та надіслала безліч листів, зробила копії, допомогла відділу кадрів та замовила обіди всім співробітникам. Дівчині було двадцять шість років, невеликого зросту, струнка, з довгим волоссям кольору стиглого каштану, яке було трохи кучеряве, а на носу були витончені окуляри. Сама вона в таку спеку їсти не хотіла і стояла в черзі за чаєм до автомата на першому поверсі. Попереду її стояли Ян і Наталя, яка була дуже гарною стрункою брюнеткою з цікавим градуйованим каре і на неї заглядалися багато хлопців з їхнього офісу, але її характер… Хоча, можливо, завдяки йому вона успішно робила кар'єру. Ян нещодавно з'явився у них в офісі, десь на початку липня. Сам він був середнього зросту, темноволосий, в окулярах з великою оправою, хоча за ними можна було розгледіти добрі очі, носив він улітку довгі сорочки світло-блакитного відтінку. Цей відтінок був наче офіційним кольором компанії, дрес-код, але виглядав він повним або невеликою чавунною шафою. Хлопець чомусь завжди ходив із довгою великою парасолькою, елегантно тримаючи її. Йому було десь тридцять- тридцять п’ять років. Ян забрав свою каву і відійшов, але трохи повільно, цим скористалася Наталя і підступно штовхнула його, що він трохи розплюхав свій напій на небесну сорочку. Ліза зітхнула, порилась у себе в сумочці і тихенько сказала йому:

- Тримай. Насип на сорочку, промий у туалеті, а потім можна зайти до мене. У мене вентилятор швидко висушить.

Коли підійшла її черга, Ліза забрала свій чай і відійшла в бік, щоб випити напій. Її очі дивилися кудись у далечінь. «Спека погано впливає на мій мозок. Ввижається всяке», - пробурмотіла пошепки сама собі.

- А що сталося? Може, розкажеш? - спитав Ян, який пив свою каву і поки не поспішав йти.

Здається пляма його зараз не дуже турбувала.

Ліза подивилася навкруги, всі вже розійшлися, хто до магазину, хто до парку, хто обідати. Вони залишилися самі. Вона спочатку хотіла його послати, а потім подивилася в його очі, яким хотілося довірити таємницю і мимоволі почала викладати історію.

- Та якось усе навалилося. У мене подруга наклала на себе руки наприкінці червня. При цьому дивно, Іра завжди була активною. Ну не була красуня, та й що. Вона від цього не страждала, у неї з'являлися чоловіки, а потім зникали. Вона взагалі була творча натура. Любила фотографувати людей, метеликів, дерев, хмар. Мені здається, вона могла годинами зависати чи лежати, фотографуючи білку чи пташку. Дивно це.

- Зрозуміло, а ввижається що? – уточнив Ян.

- Та всяке. Іноді здається, що за мною стежить темний худорлявий чоловік. Він їде в одному зі мною автобусі, виходить зі мною. А одного разу здалося, що він навіть хотів показати мене іншому. Я сиділа, а вони поряд нависали. Другий страшний суб'єкт, такий великий з ланцюгом, зі злісними поросячими оченятами. Той його ще Миколою Павленко називав. Хоча, може ми просто їдемо одним шляхом. Іншим разом я переходила дорогу на пішохідному переході, а на мене на величезній швидкості їхала чорна машина та не зупинялася. Я вирішила, що кінець мені прийшов. Аж раптом на переході несподівано з'явилася жінка, вона опинилася переді мною та автомобілем, щось сварилася про поганих водіїв. А автомобіль різко зупинився. Вдруге я з автобуса виходила, а там машина стоїть, і стояла доти, доки я не пройшла повз. Коли я опинилася перед нею, вона несподівано поїхала на мене. Але потім чомусь змінила шлях та поїхала. Якось страшно, лякає до остраху ця невизначеність. Не дають жити мені такі думки. Псую собі нерви, - сказала вона і позіхнула.

Ян лише співчутливо кивав.

Робочий день незабаром закінчився. Вечоріло, горіли жовтим кольором ліхтарі вздовж вулиці. Ліза йшла додому темними вулицями дворика і знову побачила того похмурого типа. "Маячня. Живе тут», - відмахнулася дівчина від страхів і паніки, які підло почали з’являться, зображували лячні, моторошні  малюнки того, що може з нею статися. Зайшовши до будинку, вона несподівано вирішила перевірити свою поштову скриньку. Вона переважно переписувалася електронною поштою, а паперовими листами майже ніколи не користувалася. У ящику лежав старий лист, швидше за все пролежав кілька місяців. Ліза дістала з конверта аркуш паперу, але якась фотографія впала їй під ноги. У посланні було лише кілька рядків: «Я знаю, хто вбив бізнесмена Смирнова. Це Микола Павленко. Іра.» Дівчина автоматично підняла фото, на якому було зображено, як той мужик з автобуса зі злісними поросячими оченятами стріляє в іншого. Скоріше за все, судячи з куту зйомок, Іра сиділа в кущах та знов фотографувала птахів та випадково в кадр попав момент вбивства.

Дівчина розгорнулася і понесла фото та лист у поліцію. На темній вузькій дорозі за гаражами шлях їй заступила велика чорна машина з тонованими вікнами. Звідти вийшли міцні хлопці з наколками на руках, тримаючи бити в руках, головний процідив:

- Кудись поспішаєш? Віддай, по-доброму розійдемося.

Хтось штовхнув її, вона похитнулася, хотіла втекти, але тут її оточили і почали штовхати по колу. «Хоч би не ногами в живіт», - чомусь промайнуло в неї в голові.

- А чи не багато вас на одну беззахисну дівчину, - різко пролунав чоловічий голос.

Ліза обернулася, а там Ян. «Ведмедики панди не б'ються», - чомусь прозвучало у неї в голові. І вона крикнула: «Біжи. Викликай поліцію».

- Вже викликав, - коротко сказав він, і несподівано різко вдарив одного ногою, а потім кулаком під дих, ще один удар і той лежить.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше