Частина 5: Лазурний берег

Після Марселя почався стрімкий калейдоскоп місць — Ніцца, Канни, Антіб, Тулуза, Лісабон… і десь вдалині, за обрієм, маячіла Америка. Усе зливалося в одну розмиту стрічку пейзажів і очікувань. Але першою кликала Ніцца. Популярний курорт, увесь у блиску яхт і пальм, але з таємницями, що ховалися за глянцем. За сяйвом Лазурного берега чатували тіні — занедбані двори, вицвіла розкіш і відчуття, ніби під цією красою давно щось згасло, але все ще шепотить із щілин.

Антиб запрошував побачити Ніццу й свій «рідний» місто Антіб, розписуючи їх як останній рай на землі. Але, не дивно, тут же злився — я його більше ніколи не бачив. Зрештою в Ніцці я опинився сам. Приїхавши пізнім вечером, я вирушив на прогулянку неймовірно довгою набережною Променад-дез-Анґле — вереницею дорогих особняків у стилях італійського бароко, бель-епок і модерну. По асфальту ковзали тіні — бігучі силуети, велосипеди, дідусі на лавках, закохані, що курили в мовчанні. Удень море тут — не просто синє, а яскраво-лазурне, як на листівках. Але вночі воно стало абсолютно чорним. Небо й море злилися в одне, перетворившись на чорнильну безодню, ніби за лінією берега нічого не існувало — суцільна порожнеча. Лише зрідка в цій безодні спалахували вогні літаків, як далекі зірки, нагадуючи, що світ ще десь там.

Повертаючись до готелю, я, звісно ж, примудрився заблукати. Вийшовши за красиву лінію особняків Променад-дез-Анґле, я ніби ступив в іншу реальність. По той бік вілл ховався зовсім інший світ, до болю схожий на Марсель. Залізнична лінія, як невидима межа, розрізала тут місто навпіл. Тут не було ні бароко, ні ароматів парфумів, ні глянцю Лазурного берега. Тут були тільки панельні новобудови, хаос машин і суцільний лабіринт вічної будови на дорогах. На мить Ніцца оголила свою темну сторону: запах бензину, тіні під'їздів, легкий холодок у спині — той самий марсельський мікс із свободи й чогось небезпечного.

Моя подорож стрімко прискорювалася, і на інші міста лишалося дедалі менше часу. Занурюючись уранці в нереально прозору лазур Ніцци, я виїхав із міста. Канни, чергове красиве місто півдня, промайнули повз, не зачепивши нічим, окрім ще однієї порції глянцю. Потім був Антіб, із його абсолютно умиротвореною гаванню, яку, здавалося, охороняв велетень. Велетенський колос, обхопивши коліна руками, дивився на безкрає море, ніби зберігав його таємниці. Міста пролітали повз, як кадри старого фільму, а я мчав далі, відчуваючи, як Лазурний берег потихеньку розчиняється в імлі за спиною.