Частина 3: Ранок у Марселі

У такому місці мені довелося чекати ранку. Години повзли, як тіні на стінах, а я рахував хвилини в зловісній тиші, що все ще тиснула, навіть коли перші промені пробилися крізь сірий морок. Нарешті готель відчинився. Я скинув речі, нашвидку поснідав — хрусткий багет, джем, міцна кава з присмаком порту — і вийшов на зустріч із другом, якого не бачив уже два роки. Його обличчя, знайоме, але трохи чуже від часу, чекало мене в центрі, де місто вдавало живе. Від нього я дізнався про подію, що сталася цього ранку — історію, від якої повітря стало важким, як уночі. Моя прогулянка розвалюхами, де кожен кут загрожував пірнути ножем чи обчистити, пройшла, як не дивно, ідеально гладко. Хто б міг подумати, що справжні проблеми чатували не в пащі мороку, а в самому серці Марселя, серед білого дня.

Відпочиваючи в порту, знайомий мого друга втратив пильність. Він забув, у якому місці опинився. До нього підсідала дівчина, і поки вони мило базікали, із гущавини натовпу вискочила тінь, блискавично цапнула його сумку й одразу випарувалася в провулках. І що, гадаєте, там було? Абсолютно все — закордонний паспорт, гроші, банківські картки, смартфон. Увесь скарб, що був у людини в той момент. І він додумався скласти це в одну сумку й притягнути до Марселя — міста, де обчищають за милу душу, і це ще в найкращому разі. Ходять чутки, що тут ріжуть горлянки, аби не возитися з людиною довго. Уся історія обернулася похмуро: французька поліція, давлячись реготом, нашкрябала протокол і вигнала знайомих на всі чотири сторони.

Щойно нічна імла відступила, місто постало в зовсім іншому вигляді. Це було білосніжне південне місто з типовим французьким шармом. Тепле сонце заливало вулиці, пестячи шкіру м'яким теплом, а в повітрі витав аромат вишуканих французьких парфумів — ніби Guerlain, змішаний із солоним диханням порту. Фасади будівель облуплені, але вони не соромляться віку — навпаки, виставляють його напоказ, як старовинні ювелірні персні. Марсель живе на сонячній тязі, не лінуючись, але й не метушачись, — він просто вміє дихати в своєму ритмі. На терасах п'ють каву довго, роздивляючись перехожих, ніби ті — актори в вуличному спектаклі. Його дух — портовий, грубуватий, розжарений, напівлегальний. Тут ніщо не належить одному народу, одній нації. Запахи, обличчя, мови, спогади — усе змішане, усе чуже й усе рідне. У кожної вулиці — своє ім'я й шрам. У кожного кафе — тінь старого, що пив свій останній пастіс, дивлячись у порожнечу. 

продовження тут -zablodski.com