Глава 37

— Він навіжений, — злякано лепетала Вісенна, йдучи.

Довелось використовувати факел. Коридори таємного проходу — тісні й незручні. Пилюка звичне явище, тільки коли Хаврен бачила павутиння — завмирала, як вкопана. Їй все здавалось — з’являться гігантські павуки. Втім, Олан дихав у спину, підганяючи, а коли принцеса запнулась — взяв на руки та поніс, мов ту пір’їнку. Зверху донісся шум й замок окутало гудіння.

— Нас шукають, — прошепотів інквізитор, — помітили все ж тіло…

— Ні-ні. Некромант з вашою сестрою увійшли до кімнати з артефактом, — лікарка злякано глянула в гору.

— То не Єстін, — виялаявся король Ланверії, — то хтось схожий на неї.

Потім він глянув на бідолашну лікарку якось по-особливому. Хаврен завмерла на руках Олана, а сам чоловік немов в кам’яну статую перетворився.

— Вони не могли відчинити…

— Вночі, — сухо сказала дівчина. — Я проходила повз.

Правитель Ланверії зблід, важко зітхнув та вхопив її за руку.

— Що бачила?

Лють у голосі, якби Ріваль міг би повелівати стихіями, розпалила б факел на весь тунель. Він аж витріщив очі від злості.

— Він сидів там… — запинаючись говорила Вісенна, — читав невідомою мовою, а ваша сестра.

Король зціпив зуби й вочевидь міцно стиснув руку лікарки, від чого та заволала.

— Вона самозванка…

— Ваша Величносте, ай, — в очах її з’явились сльози. — Крутилась вона біля мага, малюючи якісь лінії на підлозі.

На Ріваля глянути страшно. Він ледь вовком не завив. Де Ледьєр в цей момент зашипіла від болю. Перстень колов тисячами голок, а придивившись до каміння… Ледь не втратила свідомість. Камінь перетворився на картинку: на ній джерело магії, за яким зазвичай пильнував Наяр. Невідомі стояли над ними. В смутних видіннях, що мелькали одне за одним, сірих та похмурих, принцеса бачила якийсь ритуал.

— Джерела, — прошепотіла з жахом. — Вони знайшли джерела!

Наяр казав: якщо таке станеться, тоді прийде велика біда.

— Мерщій! — Олан поставив травницю на землю та взяв по-новому. — Щось насувається.

Ніби хтось похоронну мелодію заграв для всього світу. Та музика, сумна й протяжна, лунала в вухах, навіюючи тривогу й безвихідь. Хотілось взяти щось гостре до рук, провести по плоті лезом…

— Ви… Теж це чуєте? — Вісенна поморщилась.

— Хутко-хутко, — прошипів Його Величність. — Я відчуваю артефакт, зовсім мало часу залишилось. Потрібно вибратись, інакше…

Він не договорив. Просто кинувся швидко йти, настільки, наскільки міг. Ведучи за собою. Музика продовжувалась.

— Некромантські чари, — процідив крізь зуби Олан. — Вони діють на всіх…

Ніхто не питав, що трапиться далі. Мчали шалено, наче смерть гналась за ними по п’ятах. Хаврен залишалось радіти — два дні майже пройшло і їх взаємозв’язок з Рівалем танув на очах. Якщо з ним трапиться біда — вона вціліє. Може.

Іноді їй здавалось, що ці правила видумував безумець. Іноді, що її вся доля — божевілля з проблисками світла. Тільки те світло, мов факел в руках ланверійського правителя, ледь-ледь горіло, здіймаючи в повітря дим, від якогось хотілось закашлятись.

Після тунелів — сходи. Вони летіли мов птахи, все вверх й вверх.

— Навіть боюсь уявити, що коїться з придворними, — буркотів Олан несучи їх, — за звичайних людей мовчу… Ці некромантські чари сягають далеко-далеко.

Коли вони почули шум води, опинившись в саду, неподалік озера та фонтану, мали б зітхнути з полегшенням. А ні! Небо заволокло темними хмарами, чорніше ночі. Чимось воно нагадувало розбите дзеркало. Тріщини фіолетового кольору розповзались на далеку відстань.

— Не смій, — прогарчав Ріваль до Вісенни, — то все магія, не твої думки.

Він знову вхопив її за руки, міцно тримаючи. Лікарка роздирала шкіру на правому п’ястку. Хаврен стояла вглядаючись в згорілі дерева від пожежі. Серед них майоріла чиясь фігура.

— На, — протягнув Олан флягу Вісенні, — допоможе оговтатись.

Що там він молодій лікарці дав, принцеса не зважала. Їй погляд направлений на знайомого воїна з мечем в руках. Він крокував до замку, наче хтось вів його й направляв невидимою рукою.

— Наяре! — крикнула й побігла. — Наяре! Наяре!

За спиною лаяння та шипіння. Інквізитору не сподобалась нерозсудлива поведінка Хаврен й він вхопив її за плече. Втім, воїн обернувся. То справді Наяр. Зі злим вискалом на обличчі, у справжній подобі. Ілюзія зникла, наче він про неї забув. На лиці декілька свіжих подряпин, що ледь встигли затягнутись кіркою. Коли він підійшов, вона кинулась до нього в обійми. Навіть не помітила, як підбігла. Здивувалась силам.

Маг обійняв мовчки, потім — відійшов. Окинув поглядом їх й поморщився.

— Я… — залепетала принцеса, понуривши голову.

Відчувала вину. Таку, що за всі скарби світу не виправиш.

— Досить, — суворо мовив Наяр, піднявши руку в гору, — зараз не час для дитячих пустощів.