Глава 34

Прокинулась у просторій кімнаті. Майже не тямилась від головного болю. Некроманта поруч не було, хоч й без того стіни просочились пітьмою та небпекою. Величезне ліжко з білосніжною постіллю та балдахін. В голову прийшли варіанти найгіршого розвитку подій й травниця швидко скинула перину на підлогу й з полегшенням зітхнула. Залишалась в своєму одягу, недоторкана й ціла. Поки.

Скочила на ноги, вгамовуючи головокруття й підійшла до виходу на балкон, крізь кольорові вітражі з позолотою. Двері відчинились не зразу, довелось повозитись з ручкою, а ще механізм з’єднувала тонка нитка заклинання, яка тут ж обірвалась, дозволивши ствіркам відкритись.

Хаврен завмерла, не вірячи власним очам… Знайомий краєвид змусив охнути. Той сад, частину замку, де вирувала недавно вирувала пожежа, вона ніколи не забуде. Далеко виднілись дахи будинків столиці Ланверії, а небом проходились блискавки. Вікна виходили у сад, принцеса навіть помітила крихітні фігурки людей, що рухались знизу. Відступила кілька кроків назад, врізавшись у щось міцне.

Затремтіла. Охнула, ледь втримала рівновагу, темні кола з’явились перед очима.

— Пташечка прокинулась, — Ельез хмикнув та провів пальцями по її щоці, потім — вхопив за підборіддя змусивши дівчину зазирнути у його вічі. — Пора приваодити її до ладу. Така… — окинув поглядом похідну одежу дівчини, — не личать тобі ці тряпки, напевно, в Шарнії все пішло до зубожіння.

— Що тобі від мене потрібно? — процідила крізь зуби.

— Вічна покірність, — руку запустив у коси, розділяючи ті на прядки, — декілька ритуалів та один сховок у замку твоєї династії.

Відступила, сідаючи на край ліжка.

— Чому в замку Ланверії?

— Ох-ох, пташечко, — засміявся, — значить в мене слабші супротивники, аніж я собі уявляв.

Він пройшовся до столу, відкрив книгу та провів рукою по сухих сторінках. Некромант іскрився радістю. Хаврен раділа, що на руках немає тих інквізиторських наручників, але магія все одно слухалась погано. Нитки просто оминали її, мов перепону, пронизували двері та стіни, пливли у невідомість, як човники на морі. Вона відчувала: плетіння гострого леза розпались на частини, як тільки у полон віддалась. Поки заново не могла сплести їх, але уявляла смерть Ельеза від її магії.

«Тільки потрібно перечекати, — думала, заспокоюючи себе. — Приспати пильність й взнати чи немає якогось ритуалу, що запуститься при його смерті. Дізнатись, що втримує його у цьому грішному світі».

Будувала стіни фортеці надій, стараючись не зважати на пітьму в небі. Повітря здавалось задушливим, дихати нормально не могла, ще кістки ломило й магічне вогнище пекло у грудях, наче вона себе зігріваючим настоєм змазала.

— Що ще тобі від мене потрібно? — погляду не зводила.

Ельез поправив волосся й поклав книгу на стіл зосередившись на своїй гості.

— На нас чекає велике майбутнє. Король попелу та крові й його королева, — хмикнув. — Зовсім здурів… Імперія!

Плеснув у долоні розсміявшись. Вона стиснула приємну на дотик простинь. По тілу пройшлись неприємні сироти. Що би Ельез там би не базікав, але вона відчула: у його плані немає її близьких. Принаймні живих. Хаврен тут же згадала за Альдрена, той божевільний ранок, напускну картину некромантської доброти. Приреченість вкусила її змією, але в ту яму повну гадів повзючих вона стрибнула сама.

Ледь не підскочила, коли чоловік заплескав у долоні та покликав служниць.

***

Ельез на її питання майже не відповідав, як звір вичікував чогось, весь задумливий та спостережливий. Служниці провели її до порядку після купальні. Зовсім здавалось дивним — замок королівський, але ланверійського правителя Хаврен не бачила, як й не чула за його сестру. Слуги мовчали, уникаючи будь-яких розмов. Іноді їй здавалось, зо волосся її розчісує не жива людина, а якась статуя. Так, вона чула байки про ходячих скелетів, але… Наяр розповідав: такого в світі не існує. Некроманти тільки повелівають мертвими енергіями, можуть використовувати душі, як й людей у своїх темних ритуалах.

Серце неприємно закололо, коли вона згадала про мага… Ті дні в грані дали свої ростки й дужче за все їй хотілось опинитись поруч з Наяром, потонути у обіймах та цілунках. Так же хотілось віддати своє життя, щоб він залишився живим, як батько, як династія де Ледьєрів, як вагітна Ліна, Волькан та Морвен зі своєю лисицею.

Травниця готувала себе до найгіршого, коли вони йшли коридорами, що колись здавались величними, а нині — купкою каміння. Вони — свідки тих щасливих моментів з Рівалем вар Каррейтом. На руках знову браслет з ланцюгом, крапелька архонту, змушувала кривитись й волосся ставати дибки. Зв’язок з магією зникав, а принцеса тільки споглядала небезпечну прикрасу, згадуючи розмови інквізиторів на стороні її батька.

Завмерла, коли прочинились двері до тронної зали. Місця, де все почалось. Замок спустів. Окрім слуг та парочки аристократів ніхто не трапився на шляху, от й тут — у величній залі нікого окрім вінценосця, що сидів на вершині свого трону з короною на голові. Задумливий, відпивав з пляшки невідомий напій, навіть не одразу помітив, як підійшли вона.

— А, — махнуув Ріваль рукою, — барон Наяр…

Хаврен нахмурилась, відчуваючи неладне.

«Наяр? Наяр?! Його ж Ельезом звати… Учні можуть використовувати імена вчителя, але. Невже й тут він всіх обдурив, змусивши грати за своїми химерними правилами».