Глава 33

Прифронтовий табір, точка збору військ, де знаходились шатра генералів тремтів від блискавок та поривів вітру. Хаврен не стримувалась, не зважала, що може керувати стихією й тут, як й Каур. Посеред тьмяного нічного неба з’являлись неймовірні спалахи блискавок, а невгамовні пориви вітру ледь не зносили все на своєму шляху, підіймаючи легкі предмети. Королівська родина бушувала, мов море в непогоду. Наяр стояв блідим між батьком та донькою. Коні перелякано ржали поза наметом, а люди кричали через непогоду. Їм причина проклятої погоди невідома.

— Досить, — прохрипів герцог, — досить!

Він готовий був навіть вдарити Хаврен, під руки надибалась указка, якою генерали виставляли на полі битви фігури, рухали їх. Каур втратив здоровий глузд, коли травниця звинуватила його в зраді, запідозрила у зв’язку з темною матерією.

Виснажена дівчина ледь стримувалась, пройти такий шлях, боротись з павуками, перебирати старі записи й дізнатись: найважливіше згоріло у вогні. Перетворилось на попіл. Сама не тямилась від злості та відчаю. Залишався єдиний вихід — здаватись Ельезу. Вже по поверненню в замок, вони бачили десятки захворілих та декілька померлих від невідомої хвороби. З міста доносились ще гірші чутки, там вже народ на вулицях без духу падав. А туман… Той не розсіювався, тримався химерними руками за нитки життя, отруював його. Волькан розповів: декільком він намагався передати життєву енергію, все ж маг життя він досвідчений, як й лікар. Енергія залишалась біля його вогнища, навіть не відзивалась.

«То ознака власної хвороби, — лунали його слова подумки. — Мені здається: всі ми хворі. Вже».

Відчай захопив серце та посік душу мілкими голками. Чергова біда на їхні голови, чергова напасть, що не дасть спокійно жити. Чорні квітки серед безлічі білих, що затінили найближчі, зронили насіння й чекали часу, коли все поле стане їх.

— Вгамуйся, — батько вхопив її за п’ясток. — Грань між світами тонка, якщо ми вже можемо стихіями тут гратись.

Останні слова він прошепотів на вухо. Змусив її важко видохнути та прикрити очі.

— Уявляю, що тільки там коїться, — мертвим голосом запевнив та кинув указку на стіл.

Наяр відступив, блідий, як побілена стіна операційної, куди травницю водили разом з одногрупниками. Всі, хто знаходився в шатрі розуміли безвихідність ситуації, пили відчай, мов воду й глибоко задумались над майбутнім.

Хаврен піддалась божевіллю.

***

Ще задовго до світанку. Вона легко вислизнула з обіймів Наяра, накинувши халат. Поцілувала мага в лоб й укутала покривалом. Все сталось ввечері, коли вона зрозуміла — виходу немає. Вирішила наостанок відкрити таємницю під назвою «Наяр де Таррейт. Великий архімаг минулого». Відчути присмак його губ під час довгого поцілунку, забути про приреченість на смерть на якихось декілька годин.

Вона не порівнювала його з Рівалем, намагаючись викорінити любов до короля зі свого серця. Ті останні корені, наймілкіші ще залишились там й тримались міцно за спогади, верещали міфічними квітами, коли вона їх торкалась, все хотіли жити.

Напередодні Хаврен зазирнула до книг Наяра та віднайшла там сонне плетіння, сплела павутинку швидко, використовуючи нитки нейтральної магії, нині накинула на нього, немов перину й закріпила нитками життя.

— Спи спокійно й глибоко, — черговий цілунок, затрималась, щоб помилуватись ним справжнім та запам’ятати подробиці обличчя та тіла.

Всього лиш декілька хвилин. А далі… Далі у Хаврен часу залишалось обмаль. Вона вираховувала: чи зможе дібратись до проклятої долини за декілька годин до світанку, якщо переміститься у грань?

Швидко накинула сорочку та шкіряні штани. Часу на шнурування корсетів та сторонньої допомоги не знайшлось. Вона б змогла керувати застіжками за допомогою ниток, але мороки занадто багато.

Опинившись біля дверей, востаннє поглянула на Наяра. Прикрила очі, вслуховуючись в замкову тишу. Зловіщу. Шмигнула в коридор.

«Повинна пожертвувати собою, — подумки заспокоювалась. — Повинна некроманта зупинити. Іншого виходу немає».

Серце краялось, коли йшла коридорами замку, мов тінь, спускалась по сходах. Хоч її бачили вартові, ніхто лишнього не питав. Випурхнула мов та пташка на свіже повітря, прямуючи до саду. Хаврен ще намагалась розгледіти обриси замку серед туману та ночі на прощання. Важко зітхнула, коли почула чийсь кашель. Смерть й справді по п’ятах ходила, але завжди її оминала. Вона забирала інших. З впевненістю у своїх силах, стиснула кинджал на поясі.

— Трояндо? — тоненький голос серед туману пропищав.

Гадати кому він належить не довелось. Стиснувши зуби, Хаврен побігла, на ходу відкриваючи прохід у грань.

— Трояндо?! — лунало у спину. — Ти куди?

Морвен намагалась дотягнутись своїми здібностями до травниці, тільки та виявилась проворнішою. Закрила прохід майже перед носом духа, відчуваючи себе останньою злодійкою. Перевела дихання та змахнула сльози.

— Що ж виходу вже немає, — прошепотіла, перед тим як щосили побігти.

***

То не світанок. То повноцінний ранок, коли світ давно прокинувся, але вона стояла на тій проклятій долині, чекаючи майбутнього. Хаврен бачила нитку заклинання й була певна: по неї невдовзі прийдуть. Її заберуть.