Глава 32

То не зовсім звична бібліотека. Храм знань зруйнований. За роки спустошеності, заметений попелом, що довелось вітром розметати ті замети, наче снігові, розлітались у різні сторони, змушуючи кашляти. З дев’яти башт Хаврен побачила тільки дві — зруйновані. Камені їх хрустіли під ногами, закликали крокувати обережніше, інакше ногу зламаєш. Наяр то діло, лихословив й приглядав за принцесою не цураючись власницьких ноток в голосі, притримуючи за ліктя, коли малювалась небезпека на шляху, хоч впевненого «Так» він не отримав. Користувались мовчазною згодою, двоє розуміли: навряд чи захочуть роз’єднати нитки.

Де Ледьєр біля мага в його істинній личині тепло та спокійно, зник морок думок й більше вона не вважала себе винною у всіх негараздах світу. Єдині винуватці: Ельез та Ріваль.

Вітражі бібліотеки осколками хрустіли під попелом. Сама велична будівля зазнала незначного руйнування: десь під дахом щось небезпечно скрипіло, змушуючи кров стигнути в жилах з кожним кроком, ліпнина зі стін давно лежала на книжкових шафках, а ті… Напівпусті, гнилі й чорні. Місцями довелось спалювати павутиння та ледь не волати від гігантських павуків.

Наяр лиш розпачливо хмикнув.

— Якась зараза змусила їх вирости. У ті роки вони крихітними існували. Залізали за комірець та кусали. Маленькі, але отруйні, як декілька королівських змій з піщаних країн.

Сироти пройшлись по тілу, коли травниця вчергове дивилась на тільця неживих комах. Їх вона пронизувала нитками, як й він.

— У нашому світі таких ще не зустрічала, — тихо сказала й поморщилась. — Будь обережним, у мене протиотрути немає.

— Її й в ті роки не існувало, — зітхнув чоловік. — Якщо така біда вкусить — вважай мрець. Їх темною смертю називав народ, — задумливо протягнув, пронизуючи чергового шкідника й спалюючи павутиння.

Ще більше страху та розпачу з’явились на душі, коли вона побачила повалені шафки та купу обривків, що колись нагадували папір та манускрипти. Від часу та вологи деякі розсипались в руках, сторінки їх склеювались й чудом довелось пробиратись крізь лабіринти пилу, павуків, трухлявих дощок та невідомості. Наяр казав: якщо не віднайдуть тут потрібне, доведеться направлятись до башт, розбирати завали у пошуках таємних сховків, а ще підійматись на вершину академії, колись до його особистих кімнат. Затія небезпечна та божевільна. Високі шпилі башт магічної академії давно похилились, обоє виснажені після шляху та й запасів їжі та питної води обмаль. Винирнути з грані можна у будь-який час, але ніхто не знає куди доля заведе в іншому світі. Бурхливе море чи річка, чи вершина гори — кращі з місць, якщо не рахувати прикордонного поля битви чи збіговиська некромантів.

Вони розбирали манускрипти, сувої паперу, записи заковані в шкіряні обкладинки. Те, що написано старими мовами й хоч трішки збереглось — йшло в руки Наяра, під прискіпливе вивчення. У повітрі літали магічні вогники, мов світлячки. Ще єдине добре — кількість ниток. То Хаврен, то чоловік, час від часу звертали увагу на них й прикріплювали до свого вогнища.

— Нічого, — травниця важко зітхнула, ступаючи поміж старих записів, — або їх не існувало, або вони давно знищились від часу…

— Магія не дозволила всім книгам розпастись, — задумливо пробуркотів він й почесав підборіддя. — Ще потрібно знайти механізм, щоб відкрити центральне сховище.

Від почутого вона лиш закашлялась від пилу та попелу.

— Я думала: цей світ частково згорів, коли та енергія вивільнилась…

— Частково так, — підтвердив маг, перевертаючи чергову сторінку, — той попіл скоріше за все, вигоріла магічна енергія. У нашому світі її було вдосталь, а зрештою все має час. Світ іноді сам себе знищує.

Коли він підвівся й став шукати орнамент на плиті, розкидати шафи й зчиняти ще більший гармидер, Хаврен відчула, що світ від пітьми вони не врятують, всі зусилля марні, а виходу немає.

«Та хто ж такий той Ельез, що може такими силами володіти?»

***

Споглядала величні башти замку академії. Дух перехоплювало від похмурої краси серед сірого неба. Ще неприємне — скелети серед шляху, як тільки розвіялись завали попелу. Хаврен поморщилась, подібне для неї не в новинку. Затремтіла, коли Наяр обережно обійняв за плечі.

— Вони залишились, — прочистив горло, — Творець бачить: я просив, благав залишити академію та прямувати до порталів, шукати безпеки.

— Вони знайшли свій спокій тут, — прошепотіла принцеса, — серед загиблого світу, де хіба що павуки можуть комфортно жити.

— Навіть не хочу уявляти яка смерть спіткала їх, — пробубнів чоловік, ведучи за собою Хаврен. Обрали шлях серед мертвого саду, де кам’яні стежинки вже встигли потріскатись. Дерева — попадали, величні скульптури — лежали уламками серед землі. Все змішалось: і попіл, і зелені ростки на кущах, ба навіть… Хаврен з Наяром надибали серед сірих заметів троянду. Маленьку, зовсім-зовсім, та червону. Маг обережно відрізав її за допомогою кинджалу, не забув про шипи, обдивився зі всіх сторін квітку й вручив її дівчині. То якийсь момент розради серед відчаю. Інформацію про той темний ритуал вони не віднайшли. Хаврен ловила себе на думці, що хтось навідувався сюди раніше, перебрав всі записи. Маг теж хмурився, наче ця думка прийшла йому в голову теж.

— Красива, як й ти, — оксамитовий голос змусив посміхнутись, — моя троянда…