Глава 28

Вереск та гармидер здійнявся у її королівських покоях варто тільки переодягнутись після теплої ванни. Травниця збиралась рушити на допомогу Волькану, попри виснаження. Збиралась ще на пошуки некроманта, але Наяр випередив, забрав від лиха разом з собою ще графа де Барва. Отак й залишилась майже одна. Служницям не довіряла, лиш Лорані. Виявилось: хтось вбив одну з її фрейлін, прямо під самісіньким носом. Поки бігала на башту, хтось відібрав некромантський посох й нещадно заколов бідну дівчину.

Хаврен спостерігала за Стефаном, блідим, як мармуром, змученим Старим Пугачем, а ще її бентежила відсутність Морвен. Перебирала у руках те намисто з дивного кришталю, що дух подарував, передчуваючи негаразди.

В кімнату ввірвався аристократ. Хаврен точно не пам’ятала його імені, але чоловік належав до свити королеви. З мечем наголо невідомий змусив Волькана вилаятись та жбурнути в нього еліксир. Мить й наставник опинився поруч з принцесою. У руках його — довгий ніж для нарізки інгредієнтів.

— Де королева? — прошипів незваний гість.

Здавалось, що той навіжений й справді таким був, завжди. Хижий вискал, лють на обличчі й в очах.

— Назад, — прохрипів Волькан. — Інакше на частини розкладу, ось цим ножиком…

— Проклята відьма, — прошипів аристократ. — Ти її вбила, її й дітей!

На мить вона застигла, мов вкопана в землю, а потім, коли до мозку все ж дійшов сенс сказаного — просто виставила руки вперед. Декілька ниток оповили горло нахаби й він зронив меча, повільно осідаючи на землю.

— Що ти верзеш? — сухо спитала.

Зустріч зі Слугою, події у грані залишили по собі відбиток, Хаврен відчувала: ще трішки й от зустріне ту точку безумства й підкориться тьмі. А та того й чекала, сидячи глибоко у вогнищі.

«Ще трішечки, — наче нашіптувало щось невидиме, — крок вперед й буде щастя. Для всіх».

Мотнула головою проганяючи морок. Волькан заметушився, лаючи вартових. Виявилось: у коридорі йшла сутичка. Аристократ — барон, що прорвався крізь вартових. Брязкіт сталі привів до тями, як побажання травниці смерті й викрики: «Без вас короні краще».

Особливого шарму додали Наяр з Шамсом, котрі з’явились у потрібний момент, у гущі подій, вгамували заколотників.

То перший нападок, коли де Ледьєр дізналась про коханця королеви. Каур тоді розповів, що полишив ту на духів лісу, як і дітей.

— Вони в безпеці, — сухо відізвався маг, — в одному з моїх сховків, там є все необхідне.

— Наяре… — хотіла запротестувати вона, але він її перебив.

— Отямиться батько, тоді сам хай думає, що з дітьми робити.

— Ларьє, — хмикнув Шамс, тримаючи лезо біля шиї бунтівника, — ти ж знаєш чим платять за напад на члена королівської родини?

Кров з леза меча графа в’язка й темно-багрова ще капала на обличчя аристократу, що розум втратив через кохання до Жарни.

— Намалювався батечко, — процідив крізь зуби, — байстрюка. Задурили бідній королеві голову, з некромантами зв’язали!

Він відпихнув графа в сторону рукою та взяв за шкірки, підіймаючи напівсвідомого чоловіка.

— Де темний маг?

Говорив Наяр так, що у самої Хаврен бігли сироти по спині. Тим часом де Барв, ображений таким поводженням з собою, підступив ближче та прошепотів: «Все в порядку?»

Вона кивнула. Поклав руку на плече та нахилився ближче.

— Змовники, — прошепотів на вухо, — їм завжди не подобались королі з династії де Ледьєрів. Не засмучуйтесь, принцесо, ви не відьма…

Граф запнувся, зустрівши її спантеличений погляд. Чи то може крик Наяра його змусив замовкнути, достеменно не розбереш.

— Говори! — маг розпалювався й вона бачила, як до його вогнища стягуються нитки й переплітаються у багатошарове плетіння. — Не вона прикінчила Жарну, так я її задушу власними руками, — прохрипів погрозливо. — На твоїх очах, виродку, варто тільки портал відкрити.

— М-да, — кашлянув за їх спинами Волькан. — Допити влаштовуй в іншому місці, — мовив зробивши декілька жестів у повітрі, — взагалі, — тут якби хворі лежать…

І все ніби пішло б своєю чергою, якби не служниця, що привела з собою перелякану Ліну.

— Альдрен… — мовила жінка та поклала руку на свій живіт. — Ми відвідали гавань, і… І вони його викрали.

Сказала й заплакала. Наяр впустив аристократа й той гепнувся на підлогу, наче шматок дерева.

— Що?.. — змогла видавити з себе травниця. — Викрали? Хто?!

Наяр зціпив зуби, як хижий пес. Де Барв мовчки переводив погляд то з Альдренової коханки, то на принцесу, наче не вірив у цю хворобливу реальність. Туман за вікном нікуди не зникав й хотів просочитись крізь мілкі шпаринки. Ліна витирала сльози.

— Тихіше, — заспокоював її Старий Пугач, — зашкодиш дитині. Його нащадку, — акцентував останні слова й зиркнув на ученицю.

Вона провела руками по обличчю, благаючи небо, щоб історія з викиднем не повторилась. Направилась до скрині з ліками, машинально розбавляючи заспокійливе.

«Якщо втратить дитину знову, то не переживе, — думала, — ні вона, ні дядько… Творцю, що ж мені робити?»