Глава 27

Хаврен лежала серед грані, ледь живою. Сукня промокла від грози, каплі дощу все ще падали з сірого неба. Тремтіла від холоду та не могла підвестись, щоб зігрітись. Нестерпний біль пронизував тіло. Вона ще пам’ятала як її крик наповнював грань. Стерпіти таку кількість енергії за один раз, здавалось, неможливо. Той рик, сповнений еманацій болю, відчаю та безвихіддя доносився аж до сірого неба. Втратила лік часу й навіть гадки не мала скільки провела часу лежачи на вологій землі, неподалік засохлих кущів. Десь в глибині свідомості Хаврен розуміла: то плата. Плата за все, за силу, знання, відкуп за чужі гріхи.

Підвелась й знову впала, коли побачила фігуру в темних одежах, що спокійно крокувала гранню. Ні дощ, ні грім, ні вітер не ставали перепоною. Незнайомець залишився неторканий стихіями, наспівував пісню. Разом з ним до грані приходив… Спокій?

— Обережно, Каурова дочка, — подав руку він, — нині шлях кожної людини настільки слизький, що якщо впадеш, то кісток не збереш.

Він потягнув на себе її й різко підняв, втримуючи дівчину сталевою хваткою. Хаврен важко дихала й глянула на неочікуваного помічника: сірі коси до плечей, темні очі, борода. То радше був старець, аніж молодий чоловік, але сповнений сил і якоїсь хорошої енергії, що спостерігаючи за ним, скажеш: квітне.

— Бачу, — хмикнув, — грань вже відізвалась добре на нову володарку… — показав на засохлі трояндові кущі, котрі на очах почали оживати. — Цей світ завше більше жінок любив.

— Хто ви? — мовила тремтячим голосом.

— Скромний слуга Творця, — плеснув її по плечу, не впускаючи травницю з рук.

Без його допомоги вона б стояти не могла. Лиш зараз принцеса зрозуміла настільки вона виснажена і як її спрага мучить на пару з голодом. Глянула на п’ясток: рана затягнулась, полишивши червоний розчерк, наче хтось фарбами намалював. Грань прийняла плату й потурбувалась про одну зі своїх володарок.

— Що ви тут робите?

Він усадив її на камінь неподалік й дав бурдюк з водою.

— Дивлюсь чому світ з розуму сходить. Думав: може знову тут якась біда сталась, а то Каурова дочка з присягами грається, — поплескав у долоні.

Чорна мантія здіймалась у такт його рухів та коливалась від вітру. Хаврен же тремтіла, мов травинка після бігу дикого звіра. Здавалось: розум зовсім заполонило безумство на пару зі здивуванням. Вони разом танок вели, запрошуючи інші емоції, що вона хоч раз відчувала в житті. Захотілось знову плакати.

— Цей світ один з перших, — продовжив чоловік, — саме тут ми стикнулись з ворогами, котрі передали свої темні традиції у манускриптах та книгах.

— Некроманти? — обійняла себе за плечі, намагаючись стримати тремтіння.

— Так, темні квіти на поляні світу. Отруйні, хоч й виглядають пречудово.

— Невже ні слуги, ні сам Творець просто не можуть знищити їх одним помахом руки?

— Можуть, — задумався. — Але біля темних квітів є й інші прекрасні троянди, фіалки, волошки й маки. Вони загинуть теж, а втрачати черговий всесвіт бажання немає… Він — важлива ланка серед інших, втратиться й інші підуть на спад.

Принцеса знову відпила прохолодної води, спостерігаючи за співбесідником. Він став напроти неї.

— Є й інші світи-всесвіти, але вас там ніхто не чекає, — говорив голосно й зазирав у вічі, — якщо ви дозволите злу панувати тут — загинете… Станете безплотними створіннями.

— Це несправедливо! — крик сповнений відчаю.

Стояла на тремтячих ногах, ледь зберігши рівновагу. Слуга міцно вхопив за ліктя.

— Принцеса хоче у правду пограти, — хмикнув, — правда, моя дорогенька, тільки в самому світі. Вам його дали повним ресурсів, така собі благодатна місцина для життя. То вже ваш вибір — занапастити землю, усіяти її мороком та тьмою.

— Все одно! — стиснула руки в кулаки. — Все одно… Чому одні повинні страждати через інших?

Він зітхнув, вдивляючись в неї темними очима. Вона ж відчувала себе перед ним розкритою книгою.

— Ми не можемо, Хаврен, вмішуватись в кожну сутичку людей, тоді б всі б попелом тут лежали… Ми обирали тих, хто повинен світ зберігати, давали сили, знання, артефакти. Контролювали їх. Тільки темна рать не спочиває. Боремося з нею скрізь.

Дощ пройшов. Завивання вітру у грані заспокоювало. Вона очей не зводила з чоловіка, а він не відпускав її руки.

— Але…

— Тобі пора, — сухо мовив. — Вода з цілющого джерела допоможе. А решта… В грань приходь не раніше світанку. Мені дещо потрібно перевірити, залишу декілька підказок.

Говорив монотонно, наче хотів приспати її. Хаврен підкорялась чоловіку, думок про супротив навіть не існувало в стомленій свідомості. Він вів її до порталу, котрий спалахнув зненацька. Підтримував за плечі, як важко хвору людину.

— Йди-йди, Каурова донька, — нашіптував, — подумай, як зможеш тьму відвадити й підтримати тих, хто може її перемогти.

— Батько… — тихо сказала.

— Ну, — хмикнув Слуга. — Тобі дали дар для зцілення, дали ключ, віднайди замок.

Травниця врешті збагнула: існує стільки запитань, які б вона хотіла задати йому, зупинилась. Слуга підштовхував, тягнув силоміць до порталу.